Читати книгу - "Танець недоумка"

Ельза.

Мені здається, я відштовхнув Ірму вбік, не усвідомлюючи того, просто як ото відхиляють гілку в лісі. І кинувся вперед. І впав навколішки перед своєю маленькою донечкою, міцно притискаючись до неї, наче бажаючи, щоб наші душі злилися й стали єдиним цілим уже назавжди.

— Ельза… — я відірвався від неї лише на мить, щоб обережно обцілувати прекрасне личко. — Моя Ельза…

Прозоре, чисте щастя затопило мене до самісінької маківки. Воно клекотало, брижилося всередині невеликими метушливими хвилями й вихлюпувалося з очей гарячими краплями.

— У тебе щоки мокрі, — сказала Ельза, торкаючись до мого обличчя долоньками.

— Це від радості, — сказав я й засміявся, щоб не заридати.

А потім притулився носом до голови, вдихаючи запах її волосся. Я так і не відчув того чарівного аромату, яким пахнуть усі маленькі діти, — тільки легкий запах Ірминого шампуню. Бо цієї миті хвиля розпачу наздогнала й оглушила мене, позбавляючи можливості відчувати щось, крім болю. Я вбив людину. Задарма вбив. І продовжив наш із Ельзою полон на цій планеті. Завтра ми з нею полетіли б назавжди. Полетіли б.

— Я все зіпсував, Ірмо, — сказав я. — Я все зіпсував.

15

Подумки я й далі обіймав Ельзу. Тепло її маленького тільця було сильніше за все на світі. Поступово воно витісняло навіть розпач, сором і усвідомлення помилки, якої я припустився. Вона жива! Я покліпав, виринаючи зі спогадів. Вона жива. Це надавало мені сил. І немов увиразнювало довколишній світ. Додавало сенсу.

Вандлик мовчала. Очевидно, давала мені час передумати. Її вицвілі очі були такі ж непроникні, як маска, в якій вона сиділа раніше.

— І що буде? — нарешті запитав я.

— Коли?

— Коли я розповім.

— Підеш додому до доньки.

— І все?

— І все. Нам потрібен тільки арсенал. Ти добре його сховав, треба віддати належне. Ми перевернули весь табір до собачої матері.

— Просто піду?

— Думаєш, я брешу?

— А як же ваші слова щодо моїх ребер?

— Щодо чого?

Було видно, що вона й справді не зрозуміла.

— «До ранку я встигну. А потім з ним у будь-якому разі — все». Так ви сказали тому лікареві? До речі, котра година?

— Ти думаєш, ми збираємося тебе вбити? — її подив видався щирим. Або вона добре грала.

— А у вас є інше трактування фрази «потім з ним у будь-якому разі — все»?

Вона поблажливо всміхнулася:

— Наприклад, «у будь-якому разі, закінчу його допитувати». Гілелю, що у тебе в голові?

— Те, що немає причин закінчувати допит «у будь-якому разі». Особливо якщо офіційно на мені обвинувачення в убивстві.

— І які мають бути причини, щоб убити арештованого? Ти усвідомлюєш, що це злочин?

Вандлик говорила переконливо. Вагомо. Наче вона була доросла, а я — хлопчисько, що набуває життєвого досвіду з фільмів, які зняли за коміксами. Не знаю, що мене стримало. Можливо, спогад про високого хлопця у футболці «Party or Die», який лежав у цій самій кімнаті й зменшувався, наче пробитий надувний матрац, поки його одяг танув, ніби намальований… Або — про величезного, як слоненя, каракурта, що складався з переплетених тіл Розалін Ділан, убитої півстоліття тому. Вони ж і були — наче з коміксів. Понурих, кривавих коміксів з позначкою «18+». І водночас існували насправді.

— Я не знаю, Ніколь, — відповів я, вирішивши, що пора вже згадати, що ми на «ти». — Мабуть, причини вбити мають бути такі ж вагомі, як ті, через які ти зрадила пів сотні людей, з якими їла в одній їдальні. І втекла, укравши їхню останню надію на порятунок. О, ледь не забув — ти ж кинула на розтерзання химер найкращу подругу!

— Ні! — на щоках Вандлик проступили яскраво-червоні плями. — Це вона вмовила мене тікати! Мені б зроду такого не запропонували, я навіть не мала потрібного рівня доступу! Їм потрібен був біолог, а Розалін загинула. І вони запропонували Ірмі. Те, що полетіла не вона, а я, вони зрозуміли, коли я була вже на борту!

— Що ти таке кажеш…

— Ірма знала, що на «Артилеристові Гансі» карантинний відсік розрахований на одного пацієнта. Одного! Отже, вони ніколи б не забрали із зараженої планети більше. Ірма вирішила, що жити повинна я!

Я сторопів. І навіть не так від того, що почув, як від інтонації Вандлик. Це звучало як правда. Як найсвятіша в її житті правда.

— Стривай-но… Ірма була в лазареті, навіщо «Артилеристові» зв’язуватися з людиною, яка помирає?

— Це хто помирає? — не зрозуміла Вандлик. — Ірма?

— У неї ж був рак, четверта стадія!

— В Ірми?!

— А в кого!

— Та не було в неї ніякого раку!

— Я бачив знімки! І вона сама розповідала. Почалися головний біль і блювота, її запхали в санчастину… — я згадував її розповідь там, на об’єкті «Два нулі». — Наділи лікарняну піжаму…

— Срану, — раптом поправила Вандлик.

— Що?

Вона мала незворушний вигляд.

— В оригіналі «срану», — Вандлик підвела очі, немов згадуючи. — «Через три місяці після прильоту прийшли головний біль, блювота та інше лайно; мене запхали в санчастину, наділи цю срану лікарняну піжаму, типу «готовий до зустрічі з патологоанатомом»»… Бла-бла-бла, далі не пам’ятаю… Наше з нею улюблене кіно.

— В якому сенсі?

— У прямому: це цитата з фільму. А Ірма в санчастині й дня не провела.

В очах Вандлик промайнула насмішка.

— Ні… — я труснув головою, наче сподіваючись, що це допоможе не дати реальності розпастися на частини. — Ти плутаєш… Вона казала не про фільм, а про те, що реально відбувалося… Ірма лежала в санчастині, чула стрілянину і…

— Усе правильно, — Вандлик перебила. — Тільки не Ірма, а героїня фільму. Називається «П’ята стадія». Одна дівчина прилітає на Марс із чоловіком і маленькою донькою й дізнається, що в неї рак. Летіти на Землю немає жодного сенсу, переліт її тільки доб’є. Починаються страждання, увесь оцей набір із заперечення, торгування, гніву й чого там іще… — Вандлик мала геть безтурботний вигляд, наче ми сиділи з нею в якій-небудь кав’ярні й цмулили лимонад. — Аж ось у марсіанській в’язниці спалахує бунт, ув’язнені прориваються в підземне містечко й захоплюють його. Наша героїня в цей час геть безпомічна. Та в якийсь момент розуміє, що смертельна хвороба — це її сила, й інших способів урятувати сім’ю немає. Бере повний наплічник шахтної вибухівки і йде до бандитів. Перш ніж улаштувати їм братську могилу, вона записує послання своїй маленькій доньці, яку більше ніколи не побачить. Воно починалося словами «Раз ти це слухаєш, значить ви з татом урятувалися, повернулися на Землю й тобі вже вісімнадцять…». І ближче до кінця там саме і йдеться про срану піжаму й стрілянину. І ми з Ірмою завжди ридали в цьому місці. Разів сто дивилися.

Я сидів геть спантеличений. Ніколи б не повірив Вандлик… Але вона слово в слово процитувала те, що розповідала Ірма… «Бреше, — стугоніло в моїй голові. — Це не може бути правдою. Не повинно бути правдою. Я не хочу, щоб це була правда…»

— Навіщо? Навіщо б вона придумувала цілу історію?

— Ірма? Не знаю, Гілелю. Вона дуже змінилася. Від тієї Ірми, яку я знала за першого прильоту, нічого не залишилося.

— Стій-стій-стій… — одна думка промайнула в моїй голові, і я вчепився за неї обома руками. — Якщо на кораблі одне місце в карантині, й Ірма вирішує, хто з вас житиме… То чому не летить сама? Скажеш, любила тебе більше за життя?

— Нейтана, — сумно відповіла Вандлик. — Не захотіла без нього жити…

— Нейтана Гоґа?

— У них був роман. Усе ж таки два роки перельоту. Вона не розповідала? Ми помилилися з точкою виходу… А потім Нейтан став першим, хто перетворився. Спочатку пропав