Читати книгу - "Кінь Перуна"

Юхим люто скубнув себе за мочку вуха.

– Що ж, – мовив неохоче. – Схоже, й справді нема іншої ради, як обійти боком вашого вартового. Не відаю, що такого могла вчинити йому моя Богиня, але сподіваюся, що ненависть заслужена.  Бо інакше, чого я маю мучитися? Згода, провадьте в обхід.

– Не так хутко... – становчим жестом спинив його мову тухольський ватаг. – Оскільки ти немилий Сторожеві, то й нам не надто квапиться приймати тебе як гостя.

Юхим мало повітрям не захлинувся від образи.

– Хіба, що цей парубок й справді потребує тебе...

– Потребую, батьку, – поквапився підтвердити Найда. – Без Юхима я не доберуся до Морени...

– Ну, це ще не аж так напевно... А окрім того?

Найда непевно пересмикнув плечима.

Захар кивнув.

– Добре... Поки що відпочивай, слуга Морени. Мій син Максим скоро приєднається до тебе і покаже іншу стежину. За коней не турбуйся. Коли ти доберешся до нас, вони будуть напоєні, розсідлані і пастимуться на хорошій траві.

 З тими словами ватаг повернувся і зник за зрізом скелі. А вовкулака залишився наодинці з непідкупним Сторожем.

Ситна їжа, а найголовніше, гаряча юшка, за якою парубок скучив у дорозі, навівала сон. Все, подане на стіл для почастунку гостя, смакувало Найді, і кожній виставленій страві юнак віддав належну данину, але найсмачнішою господарям вдалася саме юшка. Густа, пахуча. От на неї він і налягав найбільше.

Захар сидів за столом навпроти і не поспішав з бесідою, чекаючи доки ратник насититься. Уклін, переданий йому од воєводи Дмитрія, означав, що розмова буде серйозна, і ватаг не хотів перемежовувати її плямканням та сьорбанням. Захар пам’ятав воєводу. Пам’ятав як чоловіка розумного і доброго воїна. Звісно, як боярин, той не був надто вдоволений їхнім самоврядуванням, волів би мати тухольську громаду в міцнішому кулаці. Для чого Данило Романович і прислав Тугара Вовка. Але збираючи данину, Дмитрій не вимагав зайвого, не користувався силою, аби дістати ще щось понад належне. Тож воїна, який привіз од нього уклін, треба було прийняти належно і уважно вислухати.

Нарешті Найда втомлено відсунувся від стола і обперся плечима об стінку.

– От спасибі, – мовив щиро. – Тепер можна знову днів зо три поститися.

Захар кивнув легко, мовляв, дякую за добрі слова, але ця дрібниця не варта й слів. І поцікавився:

– Що ще, окрім уклону, велів передати мені Галицький воєвода?

– Київський...

– Як?

– Київський. Дмитрій тепер Київський воєвода. Князь Данило Романович доручив йому оборону Києва, – пояснив Найда. – А просив він, аби ви допомогли мені розшукати дорогу в замок Морени.

– Морена... – промовив тихо старець. – Богиня Долі і Часу. Давня Богиня... Навіть у наших горах, де з роками все міняється значно повільніше, ніж у долинах, уже мало хто згадує про Морену, Велеса, Перуна... Чому ж Дмитрій послав тебе до неї?...

– Саме через Перуна.

Захар зачудовано покрутив головою, а тоді підвівся з-за стола.

– Ходімо, юначе. Раз розмова йде про Богів, то й місце для неї повинно бути відповідне.

Найда хоч і здивувався трохи, та виду не подав. Зрештою, він у гостях і повинен шанувати волю господаря. Особливо, якщо тому стільки літ. А Захар тим часом попровадив його геть з села...

Ось по хиткому підвісному мості вони вже перебралися на інший берег стримини. Небавом уже й заглибилися в лісову хащу... А Захар все ще не збавляв кроку. І якось, зненацька, раптово, вони вихопилися на поляну, посеред якої стояв великий, потемнілий од літ ідол. З товстої, в чоловічий обхват, дубової колоди вправною рукою було вирізьблено голову велета. Обличчя в нього було суворе, брови насуплені, вуста стулені, а погляд грізний і водночас насмішкуватий. Хоча, все це могло просто видатися парубкові від несподіванки, або й зробитися само, через тріщинки в деревині, що утворилися од віку.

– Ну, ось і Перун, – урочисто промовив старий Беркут і шанобливо поклонився ідолу. – Це його давнє капище... Хто й зна, скільки поколіннь наших пращурів приходило сюди, аби віддати шану Громовержцеві Карпатських Гір.

Найда мимоволі, відчуваючи якусь внутрішню потребу, шанобливо вклонився й собі.

– Мислю, не пошкодить, якщо Перун сам послухає, що ми про нього говорити будемо?

Парубок ще раз глянув на суворе обличчя Бога і хоч не знайшовся що відповісти, вважав за краще забратися звідси якнайдалі.

– Тим більше, тобі корисно буде, – додав Захар. – Звикай з богами розмовляти. У замку Морени їх буде досить...

Чесно кажучи, парубок був вже не так певен, що йому хочеться туди потрапити.

– Тепер можеш розповідати усе... – промовив ще за мить Захар. – І чому воєвода Дмитро хоче, щоб я вказав тобі дорогу до Богині? І чому ти подорожуєш у супроводі вовкулаки? І до чого тут Перун?

– Вовкулаки? – перепитав Найда. – Але звідки вам відомо, що Юхим перекидень?

– Кого ж іще міг розпізнати в ньому Сторож? – відказав Захар просто. – Ну, починай... Ми слухаємо.

Парубок ще раз зиркнув на похмурого ідола з золотим волоссям та срібними вусами, і сам незчувся як слово по слові переповів ватагові тухольців усе, що пережив за останні дні. І про перекидня, і про коня, і навіть про Руженку...

– Монголи, – мовив замислено Захар, коли юнак нарешті скінчив оповідь. – Отже, Морена таки не відступилася свого... Що ж, її можна зрозуміти. Довге чекання набридає і Богам. Тим більше, коли в твоїй конюшні стоїть отаке.

– Так ви вірите, що він існує, той кінь? – вигукнув Найда.

– Чи вірю? Смішне запитання для того, хто бачив Пегаса на власні очі... Але чому Морена хоче, щоб ти прийшов до неї сам? Адже викрадення Ружі – не що інше, як приманка. Якщо вона боїться, що ти якимось чином зумієш перешкодити її планам, то чому стримує перекидня? Проста цікавість? Бажання подивитися зблизька на того, хто може вчинити наперекір її волі? Що ж... Можливий і такий варіант... Врешті-решт, за сутністю своєю вона лише жінка. Хоч і безсмертна... – Захар надовго замислився.

Так надовго, що Найда вже вирішив, що той забув про нього і по-старечому задрімав. Але Захар не спав...

 – Нам обом не минути її люті... Та я все ж допоможу тобі.