Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

життя прожити з ним, вона так і не змогла. Ота відмовка про десять днів була просто зволіканням, і Анатолій це розумів. Чоловік усміхнувся і запропонував випити за чарівну Тамару. Тост розрядив напруження, що повисло в повітрі, всі перехилили келихи й енергійно запрацювали виделками. Тамара полегшено зітхнула. Вона вдавала веселість, однак усе ще була напружена.

— Томо! Ледь не забула! — раптом вигукнула Марина. — Моя знайома, сусідка, говорила, що у найближчі вихідні поїде із сином на дачу та відкопає тобі білосніжні гібридні лілії.

— Невже?! Справді?! Я їх обожнюю! У них такий тонкий аромат! Дякую тобі! Це справді приємно! — промовила Тамара з неприхованою радістю.

— Зараз період цвітіння лілій, — зауважив Анатолій. — Хіба можна їх пересаджувати?

— Можна! Навіть з квітками! — відповіла Тамара. — Маринко, а та жіночка не забуде?

— Не хвилюйся, я їй нагадаю, — запевнила подруга.

Хлопчаки, поївши, гайнули на вулицю гратися, а Тамара підсіла до Галини й поцікавилась, чи була вона на кладовищі.

— Ні, не була, — відрізала та, наливаючи собі в келих вина.

— Чому, Галю?

— Бо моя присутність на сумному місці не поверне їх із того світу.

— Це так, але ж...

— Якби ви того вечора не пішли з дому, а лишилися зі мною, хворою, то все було б по-інакшому!

— Ти знову? Навіщо, Галюню?

— Чи я сказала неправду?

— Ти не маєш права тримати образу в собі стільки років.

— Не тобі мене вчити! — роздратовано відкарбувала Галина.

— Ти забагато п’єш, — тихо зронила Тамара.

— Тобі шкода цього дешевого пійла?! — Жінка скривила губи у презирливій посмішці. — Чи ти гадаєш, що я собі не можу купити пляшку?

— Не треба, прошу тебе.

— Ти відібрала у мене все, а тепер іще вказуватимеш, що мені робити та скільки пити?! — уже голосно запитувала Галина.

— Знову почалося! — зітхнула Тамара. — Скільки можна, Галю?

Вона підвелася й почала збирати зі столу порожні тарілки. Галина взяла зі столу невідкорковану пляшку червоного вина, сховала її до пакета, подякувала та сказала, що йде додому.

— Я викличу таксі, — запропонувала Тамара, побачивши невпевнену ходу жінки.

— Не треба. Я хочу ще поговорити з Олежиком, — відказала їй Галина.

Розділ 8

Слава не міг позбутися думки про те, що йому знайоме обличчя жінки на рецепції. Він мав дуже добру пам’ять на обличчя. Бувало, що не бачивши людину досить довго, відразу впізнавав її під час зустрічі. Тепер же чоловік сумнівався: з одного боку, він розумів, що відтоді, як покинув це містечко, спливло чимало років, тож може помилятися, проте, з іншого, знав, що, людей, які з роками змінюються, завжди виказують очі й голос. Тому чоловік був майже певен, що цю жінку він десь бачив.

«Може, одна з тих, із ким я розважався замолоду, ще безпечним і грошовитим картярем? — міркував він. — Тоді зняти на ніч дівчину було легко. Дівчат вабили гроші, й, крім того, підстьобував страх і небажання нажити клопоту із небезпечним залицяльником. Я ж розважався з кожною по кілька днів, аби потім викинути з голови, зустрівши іншу».

Слава кілька разів за день пройшов повз жінку, намагаючись відродити у пам’яті її образ, але йому не вдавалося. Він вирішив, що треба підійти до неї ближче й поспілкуватися, тим паче, що боятися йому нічого: навіть якщо вона його згадає, прізвище Бортник він уже давно змінив на інше. Чоловік дочекався, поки жінка лишиться на самоті, підступив до неї та привітався. Вона подивилася на нього спокійно, але з цікавістю.

— Ми вже сьогодні віталися, — зауважила.

— Зайвий раз не завадить, — усміхнувся чоловік. — Моє ім’я Слава. А ваше?

— Марина.

— Вам подобається робота? — запитав він.

— А чи у мене є вибір? — стенула плечима жінка. — Де платять вчасно, там і працюю. А ви до нас у відрядження?

— Можна й так сказати.

— Сподобалося наше місто?

— Не встиг усе оглянути, — відповів Слава й схаменувся: у паспорті зазначено місце народження, тому жінка могла знати, що він тут народився. — Покажете мені найцікавіше?

— Не смішіть мою голову, — всміхнулася Марина, і чоловік зауважив, що у неї приємна та щира усмішка. — У нас тут нема нічого особливого.

— Музей, парк, скульптури, щось та є?

— Парк, де росте кропива, вища за ваш зріст. Можу показати!

— Ось і добре! О котрій ви змінюєтесь?

— Пізно. О десятій вечора.

— Тоді я вас проведу додому, а ви покажете мені бодай вулиці містечка.

— Не відмовлюся, — сказала Марина. — У сусідньому райцентрі, що від нас за двадцять кілометрів, таке жахіття було!

— І що ж там трапилось?

— Маніяк убив чотирьох молодих жінок. Ще й уквітчував їхнє волосся. Уявляєте?!

— Його спіймали?

— Так, але подейкують, що ув’язнили не того, кого треба, а справжній убивця все ще на волі. Знаєте, як це у нас буває? Отримали наказ згори негайно піймати вбивцю, щоб не було паніки серед населення, от і посадили першого-ліпшого.

— Але ж убивств після того не було вже?

— Тиждень тому його прикрили, та що, як маніяк відсиджується у своїй норі, а потім знову вийде на полювання. Ми всі тут страху натерпілися! За що вбивав — нікому не відомо. Причому не ґвалтував, а лише вбивав, розпускав волосся та прикрашав його ліліями.

— Ліліями? Чому саме ними?

— А хтозна? Хворий на голову, напевно.

— Не хвилюйтесь, я вас проведу й обороню від маніяка, — усміхнувся чоловік.

— Добре. Я чекатиму на вас о десятій, — промовила Марина й дістала журнал, у якому почала робити якісь записи.

Чоловік зрозумів, що розмову закінчено. Він піднявся у свій номер, іще раз, про всяк випадок, переглянув на мобільнику вхідні дзвінки. Минуло два дні, а Тамара йому так і не зателефонувала.

— Зачекаю ще добу-дві, а потім сам спробую з нею зв’язатися, — вирішив він.

Слава з Мариною неквапливо йшли вулицею вечірнього міста. Денна спека спала, і на вулицях було людно. Матусі котили візочки, дітлахи бавилися на дворових майданчиках під пильним наглядом бабусь, хтось поспішав додому з дачі, несучи кошики та сумки, від яких линув приємний запах огірків, цибулі та свіжого кропу, прогулювалися пари