Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

Приголомшена Ліка зупинилась.  

– Я дуже скоро помру. Мої рідні знають про це й хочуть продати мою «Скавку», бо їх вона дратує…

Вона нагадувала машину з дитинства – то був довгий двомісний тарантас – каркас на колесах, у якому об’єдналися мідні та посріблені частини. «Скавка» не могла коштувати менше десяти тисяч дублонів.

– З усім можна погодитись? – незнайомець казав так, ніби запитував.

А Ліка задумливо роздивлялась машинника – цей худий чоловік виглядав би молодше, якби не сиві кучері, що вилазили з-під червоної хустки, накрученої під капелюхом-трикуткою.  

– Ця машина колись належала самому Ампутатору, покидьку з покидьків, і звалася «Блискавкою»… Я її здобув, коли вона сильно обгоріла – я її, дивись, викупив, вилікував, відремонтував, дав їй нову історію. Але мій старший син хоче продати «Скавку» моєму ворогові – чолов’язі на ім’я Гор де Погост, – продовжував хазяїн машини. – Гор готовий дати за неї двадцять тисяч дублонів – то є трофей для нього, символ перемоги наді мною. Він буде катись на ній дорогами Ярного краю. А моїм рідним байдуже!

– Розумію, – погодилась Ліка.

– Я так і гадав, ти мене зрозумієш, – незнайомець, із полегшенням, зітхнув.

– Підем до королівського нотаріуса – я підпишу… усе… Одна умова! Як він, Гор, тебе знайде, спитає – відповіси, що ця машина належить комусь із Милрідів – після такого він заспокоїться.

Ліка розгублено погодилась. Дівчині здавалось, наче то був сон, дивний сон, смішний сон.       

І так, наче крізь марево, вона всюди ходила за ним, ставила підписи, відповідала на питання. А потім, коли нотаріус визнав її новою хазяйкою машини на ім’я «Скавка», Ліка втекла додому.

Сірого тоді не було в квартирі – він кудись пішов, тому Ліка уникла зайвих питань.

Тож, дівчина, почала обирати картину в ґалереї Сірого.

«Лу-На над погостом». Пейзаж місяця Білих Замків: небесні Лурес, Налір і нечаста гостя неба Лалін над сонними дерев’яними будиночками погосту, а на горизонті – міражі незбудованих міст. Не найкраща та й не найгірша картина Сірого.   

Ліка прийняла своє рішення майже миттєво – вийняла полотно з пут рами, загорнула та вклала в довгий тубус.

Дівчина вирушила до Книжкового провулку – до майстерні митця Мога де Торбада, творця скульптур і картин, колекціонера та знавця.

Беручи три дублони від візитерів, він дивився на ту чи іншу картину, уважно оглядав, і потім виносив вирок щодо майстерства та перспектив людини.     

Отже, готовий до прихожих, Мог охоче прийняв і Ліку.

– Ніколи не бачив таку техніку, – погладжуючи свою лису голову, сказав майстер. – Не думаю, що твій син колись стане «художником».  

– Син? – лише це змогла сказати дівчина.

– Ну, дитина ця, що малює таке…  Хто він тобі – не знаю… – торкаючись до поголеного підборіддя, він зробив паузу й додав. – Але ж, якщо він любить малювати – нехай займається – шкоди від цього не буде.

– Все настільки погано? – розгубилася Ліка. – Тоді вибач, пан, і дякую! – вона збиралася сховати картину назад у тубус.

– Облиш! – він зупинив її руку. – Я хочу купити цей малюнок – у моїй колекції такого ще не було.

– А-а… – розгубилася дівчина.

– Тридцять, – затвердив Мог. – І два за те, що не намагатимешся зробити сина художником.  

– Да він мені не… – казала Ліка, але зупинилась, дивлячись на те, як майстер дістає та рахує тридцять два дублони.

Сховавши їх у тубус, вона промяукала щось незрозуміле та пішла.

Дівчина вирушила до контори Скелегона Ярріда – лише заради того, щоб заявити: «Вибачай, хазяїн. Я не зможу тут більше працювати».