Читати книгу - "Заповіти"

— Можна з нею погратися? — запитала я в Ніла.

— Із чим погратися?

— З іграшкою в сейфі.

— Не сьогодні, — усміхнувся він. — Може, як підростеш.

Тоді він замкнув сейф, і я забула про дивну іграшку, аж поки не прийшов час мені її згадати і зрозуміти, що то було.

Ніл намагався ремонтувати різні речі, хоча часто йому це не вдавалося — неможливо було знайти деталі. Тоді ці речі просто осідали на полиці, «збираючи порох», як казала Мелані. Ніл ненавидів щось викидати.

На стінах у нього висіли старі плакати: «Довгий язик корабель потопить» — з давноминулої війни; жінка в комбінезоні напружує біцепс, показуючи, що жінки теж можуть робити бомби, — з тієї самої давньої війни; і червоно-чорний плакат із чоловіком і прапором, який, за словами Ніла, був російським іще до того, як з’явилася Росія. Вони належали його прадіду, що мешкав у Вінніпезі. Я про Вінніпег нічого не знала, окрім того, що там холодно.

Малою мені подобався «Вбраннєвий хорт» — він був ніби печера скарбів. Мені не годилося самій бувати в Ніловому кабінеті, бо я могла «чіпати речі», і тоді вони могли ламатися. Але мені дозволяли гратися із заводними іграшками, музичними скриньками і рахівницями під наглядом. Та тільки не з камерами, бо Ніл казав, що вони надто цінні й однак у них немає плівки, то який у тому сенс?

Ми не жили над крамницею, наш дім був далеко звідти, у кварталі, повному старих одноповерхових котеджів та новіших, більших будинків, зведених там, де котеджі знесли. Наш дім не був котеджем, він мав другий поверх зі спальнями, але й новим теж не був. Він був збудований із жовтої цегли і дуже звичайний. Ніщо в ньому не привертало зайвої уваги, не заохочувало поглянути ще раз. Заднім числом я думаю, що саме це й було потрібно.

8

Я часто бувала у «Вбраннєвому хорті» по суботах та неділях, бо Мелані не хотіла, аби я сиділа вдома сама. «Чому?» — почала питати я, коли мені виповнилося дванадцять. «А що, як станеться пожежа?» — відповідала Мелані. У будь-якому разі залишати дитину вдома саму було протизаконно. Тоді я починала сперечатися й доводити, що я не дитина; вона зітхала, говорила, що я не розумію, де дитина, а де ні, що діти — велика відповідальність і згодом я все зрозумію. Потім вона казала, що в неї від мене голова болить, ми сідали в авто і їхали до крамниці.

Мені було дозволено допомагати — сортувати футболки за розміром, клеїти на них цінники, відкладати ті, які треба було випрати або й викинути. Мені це подобалося: я сиділа за столом у кутку, оповита ледь чутним запахом кульок від молі, і спостерігала за людьми, які до нас приходили.

Не всі вони були клієнтами. Були серед них люди з вулиці, яким треба було скористатися вбиральнею для персоналу. Знайомим Мелані дозволяла, особливо взимку. Один старший чоловік заходив доволі часто. Він носив твідове пальто, придбане у Мелані, й в’язані жилети. У тринадцять років я вважала його моторошним, бо нам у школі тоді розповідали про педофілів. Його звали Джордж.

— Не дозволяй Джорджеві ходити до нашої вбиральні, — сказала я до Мелані. — Він збоченець.

— Дейзі, ти недобра, — відповіла Мелані. — Чому ти так вважаєш?

Ми тоді були вдома, на кухні.

— Просто. Він постійно вештається поблизу. Випрошує в людей гроші під крамницею. До того ж він тебе переслідує.

Я могла б сказати, що він переслідує мене, і це викликало б серйозну тривогу, але це було не так. Джордж ніколи не звертав на мене уваги.

Мелані засміялася й сказала:

— Та ні.

Я вирішила, що вона просто наївна. Була в тому віці, коли батьки раптом перетворюються з тих, хто знає все, на тих, хто нічого не знає.

Ще одна особа доволі часто навідувалася до крамниці, але вона була не з вулиці. Цій жінці було років сорок, може, ближче до п’ятдесяти — зі старшими людьми точно не скажеш. Зазвичай вона вбиралася в чорну шкіряну куртку, чорні джинси та важкі черевики, довге чорне волосся зав’язувала на потилиці й не фарбувала обличчя. Скидалася на байкера, але не справжнього — радше на рекламу байкера. Клієнткою не була — приходила до задніх дверей, аби забрати одяг для доброчинності. Мелані говорила, що вони давно дружать, тож коли Ада про щось просить, відмовити їй важко. У будь-якому разі Мелані стверджувала, що віддає їй тільки те, що важко буде продати, тож добре, якщо комусь це знадобиться.

Мені Ада була не схожа на доброчинницю. У ній не було м’якості й усміхненості, вона вся була кутаста й ходила широкими кроками. Надовго не залишалася й ніколи не йшла без кількох коробок дрантя, які скидала в автівку, поставлену за крамницею. Я бачила ті автівки зі свого місця. Вони завжди були різні.

Був іще один різновид людей, які заходили до «Вбраннєвого хорта», нічого не купуючи. То були молоді жінки у довгих сріблястих сукнях та білих капелюшках. Вони називалися Перловими Дівами, говорили, що мають місію — робити Божу роботу для Гілеаду. Ці були значно моторошніші за Джорджа. Працювали у центрі міста, розмовляли з безхатченками, вешталися по крамницях, як справжня холера. Дехто поводився з ними грубо, але не Мелані — вона казала, що це ні до чого не веде.

Вони завжди ходили по двоє, мали білі перлові намиста й багато усміхалися, але нещиро. Пропонували Мелані свої брошурки, які рясніли зображеннями охайних вулиць, щасливих дітей, світанків і назвами, що мали заманювати до Гілеаду: «Пропащий? Бог може тебе простити!», «Бездомний? У Гілеаді на тебе чекає дім».

Принаймні одна брошурка завжди була присвячена Крихітці Ніколь. «Поверніть Крихітку Ніколь!», «Місце Крихітки Ніколь у Гілеаді!». Нам у школі показували документальне кіно про Крихітку Ніколь: її мати-Служниця вивезла дитину з Гілеаду.

Батько Крихітки Ніколь був дуже високопоставлений супербридкий гілеадський Командор, тож галас піднявся неабиякий. Гілеад зажадав повернення дитини для возз’єднання із законними батьками. Канада тягла час, а тоді здалася і заявила, що зробить для цього усе можливе, але тоді Крихітка Ніколь уже зникла, її так і не знайшли.

Тепер Крихітка Ніколь була рекламною дитиною Гілеаду — на кожній брошурці Перлових Дів було одне й те саме її фото. З