Читати книгу - "Потойбічний капець, Дар'я Новицька"

Повертаючись до гостьової зали, друзі сподівалися не побачити там нового монстра, а меблі, які перетворювалися на викривлені силуети, більше не лякали їх. Однак остерігаючись їхнього чергового нападу, трималися осторонь, проходячи повз тумбочки й шафки, що гойдалися й перекочувалися з одного кута кімнати в інший.

Сергій поспіхом збирав вирвані сторінки з підлоги, а деякі ловив у повітрі, коли вони, ніби навмисно підіймалися вище. Він підстрибував і хапався пальцями за краї, щоб хоч якось зібрати все до купи.

Катя зайшла в коло й присіла перед книгою. З легким тремтінням рук, відкрила її та одразу розчаровано викрикнула:

— Нумерації немає! Сергію, що в тебе?

Хлопець про всяк випадок теж став у намальованому колі й розклав знайдені аркуші поруч біля книги. Не було жодного натяку, що сторінки колись були пронумеровані.

— Мої здогадки були помилковими, — підвела очі й ледь не заплакала. — Усе-таки, я справді тупа білявка…

— Тоді я теж тупа білявка, — раптом промовив Роман, а голос його видавав присутність первісного страху.

Усі озирнулися до нього й, помітивши куди він дивиться, перевели погляд у бік порожньої стіни, у якій з'явилися двері.

— Здається, їх тут не було раніше, — зауважив Артем та одразу підійшов і схопився за ручку.

— Ні, стій! — загорлав Рома, змусивши друга завмерти. — Це вхід до підвалу!

— Ха-ха-ха, — зареготав Артем і потягнув двері. — Капець…

Коли він застиг на місці, друзі підбігли до нього й зазирнули через плече: у темряві, що зустріла мерзенним смородом гнилі, виднілися сходи… донизу.

— Ти ж хотів підвал? — обернувся Артем до зблідлого Роми: — То ходи першим!

Олена загородила прохід собою й не дозволила коханому рушити з місця:

— Нікуди він не піде! — поглянула спідлоба, стискаючи кулаки.

— Я піду… — раптом позаду почувся голос Каті. — Так, першою полізу в темряву. Мої вітання, Артеме!

Той хотів посміхнутися, але побачивши вираз обличчя Сергія, передумав і відійшов у бік.

— Прошу, пані… — зробив жест рукою. — А я зараз прийду, треба дещо перевірити.

— Що?! Ти здурів? — в один голос обурилися всі.

— Можливо, — протяжно відповів і постукав пальцем по губах. — Мене непокоїть одна річ у читацькій залі.

— Ми там уже були, клаптик знайшли. Не може бути, щоб в одній кімнаті заховали всі артефакти, — заперечила Катя. — Чи просто не хочеш зізнаватися, що у тебе клаустрофобія?

Скрип дерев'яних сходів до підвалу, наче хтось крокував ними, змусив усіх замовкнути. З темряви дмухнуло прохолодне повітря, а глибоко внизу замайоріла блякла тінь від світла, як від запаленої свічки. Артем гучно ковтнув і, не реагуючи на заклики друзів, побіг до іншої частини будинку.

— Біс із ним. Ходімо, — Катя впевнено рушила вперед, а Олена підсвічувала шлях ліхтариком, тим самим, який знайшла в наплічнику ще на початку цієї невдалої вечірки.

Коридор до підвалу був затягнутий павутинням. Дрижаки від холоду охопили тіла, пара з рота не розсіювалася, а створювала туманні хмари. Спускаючись, вони подекуди зойкали, коли до обличчя прилипали мерзенні вологі ниточки.

— Якщо зараз звідти вилетять кажани — ноги моєї тут більше не буде! І байдуже на закляття! — процідив Ромчик, знімаючи з вій чергову павутинку. — Стоп! А двері? У фільмах вони завжди зачиняються самі по собі. Треба було щось підкласти… Я швидко!

І він рвонув нагору, навіть Олена не встигла його зупинити.

— А я бачу, ми все більше й більше розділяємося, — тихо засміявся Сергій, згадуючи «правила виживання».

— Тсс! — Катя торкнулася грудей Сергія й прислухалася. — Тут точно щось є…

Рішуче пришвидшивши кроки, вона збігла вниз, не боячись упасти на хитких сходах. У центрі підвалу стояв стіл, з купками розплавленого воску прямо на книгах. На краю була запалена свічка у металевому канделябрі, що нагадував скляночку, з яких п'ють чай у потязі.

— Ці книги якісь дивні, не такі, як нагорі. Наче дуже старезні й… небезпечні, — обійшла навколо стола, не торкаючись жодного предмета.

— Може, це книги авторів, яким відмовили видавництва? — істерично захихотів Сергій. — Сиділи тут, проводили ритуали на популярність…

Олена навела промінь світла на Катю, та скривила обличчя:

— Ти взяв на себе роль Артема, з його дурними жартами? — стиснула губи в уїдливій посмішці й, мружачись, спробувала роздивитися Сергія. — Ходіть сюди, будемо шукати клаптик сторінки.

— Я б не радив чіпати ті книги, — пролунало десь згори. Це був голос Артема. — Підіймайтеся!

— Може, то не він, а якийсь привид нас виманює? — налякано прошепотіла Олена та вигукнула: — Ромчик з тобою?

— Капець… Тільки не кажіть, що ви розділилися! — сходи заскрипіли, хтось спускався у підвал.

Катя схопила запалену свічку й витягнула перед собою, щоб краще розгледіти того, хто наближався. Сергій забрав у Олени ліхтарик і сказав стати позаду нього. Крок. Ще крок. Аж ось із темряви визирнуло обличчя Артема: