Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

селфі на ранковому ефірі з’явилося «чорт закатай вату». Від якогось лисого чувака з арабськими буквами замість імені. Ваня відчув чисту неконтрольовану ненависть до усього, що з ним сьогодні відбувалося, й, не встигнувши загальмувати, зніс інсту начисто. Подумавши трохи, видалив і фейсбук. Все. Йдіть у сраку. Всім кагалом. 

Він злився на себе через те, що їде в метро. Він злився на себе через те, що в метро сьогодні його не впізнавали. І він злився на себе через те, що злився через такі дурниці, в яких соромно зізнаватися навіть собі. Допомогла гра. Останні станції гілки він проїхав, ковтаючи рівні, й наприкінці вдалося реалізувати мету тижня — прокачати помідорчик до сьомого рівня. Хоч щось хороше сталося за сьогодні. Хоч щось. 

Робот приємним баритоном оголосив, що все — кінцева. Форева. Ваня встав й побачив, що навпроти так само підводиться літня жінка в акуратному пальті з каракулевим коміром. Вона дивилася на нього й усміхалася. І він знав цю усмішку — його впізнали. Вона його впізнала, вона його пам’ятає. 

Ваня всміхнувся у відповідь, пропустив жінку у двері, їй було направо, йому — наліво. Вона ще раз озирнулася, востаннє всміхнулася та пішла собі. А Ваня раптом відчув, як стало трохи тепліше. Ще прорвемося. Він сховав руки в кишені, ще раз пожалкував, що зранку забув навушники, та рушив до свого виходу, прискорюючи довгі кроки. 

 

Ближче до одинадцятої сонце визирнуло з-за даху й осяяло задній двір. Оскільки штор на вікні не було, Вані теж довелося прокидатися. Вчорашній смуток лишився десь там, з картопляними мундирами, — Ваня витягнувся на увесь зріст, наче дитина, яка просто рада прокинутися й навіть не підозрює, що світ після сніданку буває злим і несправедливим. 

Як і завжди, він швидко пройшов безплатний рівень у мультиплеєрі, перш ніж піти до вбиральні. У першому колі суперники трапилися слабенькі, тому Ваня виграв із величезним відривом, отримав дві тисячі золотих (от би й у житті так) та став переможцем. Настрій не зіпсувало навіть те, що він учора забув сховати кросівки в маленькій коридорній шафі, а Кіт скористався цим у підлий природний спосіб. Парадне взуття все одно треба було помити перед зйомкою, що ж — відмиє і це. 

Викрутив ганчірку, яка вбирала воду, що сочилася з тріщини унітаза, виставив кросівки на балкон, щоби хоч трошки вивітрити стійкий запах, тоді вмився та поставив чайник. Зрозумів, що всі баклажки геть порожні, тому постановив собі другий пункт ранкової програми — сходити по воду. З крана тут лилася суміш іржі з домішками, нею й зуби чистити було страшно, а вже про пиття годі й говорити. 

Мозок теж нарешті прокинувся й нагадав про ще одну важливу справу — підібрати мелодію, яка виникла в голові вчора, дорогою до центру. Він би і вночі це зробив, але ж сусіди… Пританцьовуючи, Ваня запарив «Галку» — накрив чашку єдиним цілим блюдцем, і повернувся в ліжко. Увімкнув крихітний дорожній комбік, який чомусь називали хрюшкіним п’ятачком, та дістав із кофра гітару. 

Для розминки зіграв уривок «Nothing Else Matters», двічі повторив вступ, дійшов до флажолетів і завис на мі-мінорі. Гарна тональність. Може, від неї й танцювати? Послухав кілька разів учорашню мелодію в телефоні — хороша. Простір у ній є, якийсь політ, наче перед тобою не занедбаний двір із закинутим дитячим майданчиком, а далекий ліс, який так і кличе пролетіти над ним. 

Ваня, звичайно, пробував писати свої пісні, але реакція навколишніх відбивала це бажання. Що продюсери «Таланту», що Гєна тільки кривилися, коли він показував написане. Не лізь куди не треба, кому потрібен твій метал? Співай що дають, у тебе це краще виходить — таким був звичайний вердикт. 

Тільки-от ця мелодія хотіла, щоби її грали. Ваня швидко підібрав її, спробував повставляти заміни — стало краще. Звучить. Якщо це — приспів, тобто частина В, то треба вигадати якийсь куплет, частину А. А потім… 

Час минав, а куплет не народжувався. Ваня попив кави, знову взявся за гітару — нічого. Бродив навколо тональності, набирав різні послідовності, та якось усі варіанти програвали приспіву. Не поєднувалися. Тихесенько, щоби не почути у відповідь стукіт по батареях від сусідів, він заспівав мелодію під гітарний перебір — піднявся на октаву, потім спробував нижче — і так, і так гарно звучить. Що ж, добре. Можна й по воду йти. 

* 

Гарцюючи, як старий цирковий поні, назустріч довгим коридором йшов дєд Джавдєт. Як його звали насправді, Ваня не знав, тільки чув, що чомусь усі називають його Джавдєтом, і саме щоб римувалося з дєдом. Щось східне було у його хитрих примружених очах. Може, звідти й росли ноги в екзотичного назвиська. 

Навіть у сутінках коридору Ваня бачив, що дєду треба похмелитися: коліна ритмічно підіймалися вгору, ніби долаючи невидимі сходи, а стопи невпевнено опускалися, очікуючи на перешкоди. Зустрілися біля ліфта, який мовчав, а це для дев’яти поверхів з тринадцятьма квартирами на кожному було дивом дивним — зазвичай ліфт працював безперервно. Їхати з Джавдєтом не хотілося, тому Ваня спробував оминути дєда та піти сходами, проте досвідчений сусід такої можливості не дав. 

— Іван, — почав хрипло старий і заступив прохід до сходів, викликаючи ліфт, який рипнувся десь у надрах будинку й почав натужно підійматися нагору. — Ти слихал за Барсіка? Горє, горє. І ніхто даже ліфт нє прішльоть. 

Ваня про всяк випадок зобразив на обличчі тугу, але геть не розумів, про кого йшлося та яке саме лихо сталося. Зрештою, сам факт життя в цьому будинку можна було вважати горем, то чому дивуватися? 

Ліфт нарешті приїхав і залізно заскрипів дверима. Джавдєт пропустив сусіда всередину і став поруч, скорботно склавши руки на паху. 

Ваня дихав ротом і подумки згадував сусідів — хто з них міг бути Барсіком? 

— Аж двадцять два год прожив, — озвався дєд, і нарешті стало зрозуміло — він, певно, про кота якогось. 

— Барсік — це кіт? 

— А хто? Валін рижий, с дев’ятого. Хороший кот, мої всє від нєго билі. Всєм під фоста давав. 

Ваня забувся, вдихнув важкий дух єдиного ліфта й закашлявся. 

— У тєбя нє гріп? — спитав Джавдєт, трохи відсторонившись. Тут ліфт і прибув нарешті. Ваня продерся зі своїми чотирма баклажками у двері й вийшов першим — на волю, до свіжого повітря. 

 

На вулиці зупинився, глибоко вдихнув і, коли отямився, побачив на лавочці ту саму Валентину з дев’ятого — прибацану напівсліпу бабульку, біля якої завжди юрбилися коти та алконавти. Котів зараз було двоє, обидва лежали поруч на лавочці й підійняли голови на Ваню. Алконавт був один — з обличчя знайомий, тільки-от Ваня не пам’ятав, як того звати. А може, ніколи