Читати книгу - "ХІллер 2, Arachne "

Ліліан заплющила очі, згадуючи, як вона заснула, відчуваючи його руки навколо себе. Це було несподівано ніжно — у ньому злочинця, в тіні якого її життю неодноразово загрожувала небезпека, вона знайшла укриття і спокій, яких давно не знала. Несподівана близькість з Хіллером була одночасно лякаючою і привабливою, і це відчуття змушувало її задуматися — наскільки далеко вони готові зайти в цій грі, і що буде, коли вони перетнуть межу, з якою вже не повернутися.

Вона провела рукою по тонкому покривалу, що лежить поряд, і відчула залишкове тепло, наче підтвердження, що все це було насправді, що він не просто зник, як нічний привид. Ліліан знала, що йому треба було піти, що він ніколи не залишається надовго на одному місці - це була частина його виживання. Але десь у глибині душі вона все одно відчувала легке розчарування, змішане з пусткою. Їй хотілося, щоб він залишився хоча б на мить довше, щоб цей ранок вони зустріли разом.

Поки Ліліан підводилася, вона помітила клаптик паперу, притиснутий невеликим каменем на бетонній підлозі біля дверей. Усередині її щось здригнулося. Вона зрозуміла, що це від нього. Повільно взявши папір до рук, вона розгорнула її, і її серце завмерло, прочитавши кілька коротких рядків, написаних знайомим почерком.

"Будь обережна, Лілі. Ми ще зустрінемося. Ти знаєш, де мене знайти."

Вона посміхнулася, відчувши легкий приплив тепла. Навіть коли він іде, він ніколи не йде по-справжньому. Вона встала і виглянула у вікно, спостерігаючи, як сіре небо над Вальхеймом заливається світлом дня, що настає. Цей ранок був іншим — не тому, що вона залишилася сама, а тому, що знала, що їхній зв'язок тепер не просто випадкова гра долі. Між ними щось зароджувалося, щось нестійке, майже примарне, але неминуче, як ранкове світло, яке завжди приходить, щоб розвіяти темряву.

Вона глибоко зітхнула, відчуваючи, як із кожним видихом у ній зароджується нова рішучість. Вона знала, що незабаром знову вийде на слід, тому що їхні шляхи не можуть бути роз'єднані. Хіллер був кимось більшим, ніж просто злочинець або мета для затримання. Він був її союзником, її викликом, її слабкістю та, можливо, її майбутнім.

Вона посміхнулася, готуючись до нового дня. Відчуття його дотику, його тепла і те, як він дбайливо тримав її у своїх обіймах, залишалися з нею, немов невидимий щит, немов обіцянка, що, хоч би що сталося, вони зустрінуться знову.

Ліліан вирішила, що далі не можна тягнути. Їй треба зрозуміти Хіллера, зрозуміти, чому він такий, яким вона бачила його зараз — безжальний, але водночас здатний на співчуття, потайливий і загадковий, але здатний ризикувати заради неї. Для цього вона звернулася до людини, яка знала більше, ніж будь-хто, — Рену Кросу. Вона знала, що якщо хтось зможе знайти сліди минулого Хіллера, то це саме він.

***

Вони сиділи в кабінеті Рена, оповитому тьмяним світлом і запахом старих паперів. У кутку м'яко гудів комп'ютер, на екрані якого мерехтіли папки з файлами та схемами. Рен виглядав задумливим, як завжди, коли йому доводилося стикатися із заплутаними історіями з минулого. Він довго дивився на Ліліан, наче зважуючи, чи готова вона до того, що впізнає.

- Лілі, - тихо почав він, простягаючи їй тонку папку з документами, - все, що я зміг знайти, - це лише шматочки. Все інше, мабуть, ретельно стерте чи ніколи не записано. Але те, що є... можливо цього достатньо, щоб зрозуміти, чому він став таким.

Вона взяла папку в руки, відчуваючи її тяжкість, хоча вона була легкою. Це була тяжкість невідомості та тяжкість чужого горя. Рен відкрив кілька старих фотографій, на яких були зображені хлопчик та сім'я. На одному фото хлопчик років десяти, з непокірним волоссям та прямим поглядом, стояв поряд з матір'ю та батьком. Вони виглядали щасливими, справжніми, сповненими життя.

- Його батьки, - почав Рен, підсуваючи фото ближче, - були вченими. Вони працювали над проектом для корпорації "Вальтек" - однієї з тих, що зараз володіють половиною міста. Це було щось пов'язане з біотехнологіями. Занадто засекречено, щоб пробитися через архіви, але те, що мені вдалося з'ясувати, вони вивчали можливість модифікації генетичних даних людини. Можливо, щось пов'язане із створенням "надлюдей". Експерименти, які вони проводили, були ризикованими і, мабуть, вони хотіли вийти з проекту. Тільки "Вальтек" цього не дозволила.

Ліліан спохмурніла, її погляд був прикутий до фото хлопчика Хіллера в дитинстві. Він здавався таким невинним, зі світлими очима та усмішкою, якої вона ніколи не бачила на його обличчі. Зараз вона могла уявити його — у цьому холодному світі, де від нього вимагали зробити вибір між безпекою сім'ї та тим, що йому нав'язували як "борг".

- Вони загинули, - тихо продовжив Рен, - коли йому було близько чотирнадцяти. Офіційна версія – нещасний випадок на дорозі. Але всі, хто хоч трохи був знайомий із ситуацією, знали, що це була "чистка". Хіллер залишився сам. Без сім'ї, без опіки. Ніхто не допоміг йому, бо всі боялися "Вальтек". Тоді він зник — наче розчинився на вулицях міста.

Ліліан відчула, як її серце стислося. Вона знала, що Вальхейм — це місто, яке ніколи не вибачає слабкості. Тут, де закон і справді підмінено владою корпорацій, таким, як Хіллер, не було місця. Він був змушений стати тіньовим рейнджером, щоб вижити. Але чому він вибрав саме цей шлях? Чому залишився в тіні, а не пішов, як багато інших, подалі від цього похмурого міста?

Рен відкрив ще одну сторінку, де були короткі нотатки, записані акуратним почерком аналітика.

— Після смерті батьків він зв'язався з кимось, хто ховався в підпіллі. Тоді у Вальхеймі вже була певна група - їх називали "Вільний Тінь". Вони допомагали тим, хто постраждав від влади корпорацій, і намагалися захищати своїх, хоч би в міру сил. Вони стали для Хіллера новою сім'єю. Його навчали виживати, ховатися, уникати будь-якого переслідування. І ось тоді він почав свою гру проти тих, хто забрав у нього все.

- Але хто його вороги тепер? "Вальтек"? Чи всі, хто репрезентує владу? — запитала Ліліан, намагаючись зрозуміти, хто ж справжній ворог Хіллера.