Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

Я зайшов до класу. Це був змішаний клас, де навчалися хлопці і дівчата. В класі було чотири ряди по сім парт. Майже всі зайняті. Підійшовши до вчительки, я повернувся обличчям до десятків пар очей, які з цікавістю розглядали мене.
- Вітаю! Мене звати Аокі Мітіро. Буду радий навчатися разом з вами - вимовив я впевненим голосом і зробив поклін.
В класі повисла дивна тиша. Я підвів голову, бачив в очах однокласників запитальні погляди, якими вони обмінювалися, дивлячись один на одного. Незручна пауза трішки затягнулася.
- Що ж, займай вільне місце, розпочнемо заняття - перервала паузу вчителька.
Я швидко пробіг поглядом по класу із двох вільних місць обрав останнє біля вікна. З того, що я бачив у своїх "дослідженнях" японських шкіл, місце славилося тим, що його полюбляли різного роду хулігани і лайдаки. Тут же воно пустувало напевно через спеку коли кондиціонери в класах не працювали. Рушив до нього, все ще відчуваючи на собі їх погляди. Сів на стілець, свій чемоданчик прилаштував на гачку збоку парти, дістав олівець і записник. Думки все ще намагалися вловити, що не так я зробив. Класом проходив шепіт і дивні смішки.
Так, стоп! Це з мене вони кепкують? Малі негідники, зовнішній вигляд мій не міг викликати в них таку реакцію, навіть не дивлячись на нетипову зовнішність для цього класу. Всього хвилина роздумів дали мені зрозуміти причину того, що відбулося. Моє коротке впевнене представлення прозвучало для них щось на кшталт "Вітяю! Я звати Митиро Аоки. Був радіти навчання поруч вами".
Господи, це фіаско. Я вже бачу, як на перерві полетять жартики і приколи в мою сторону. Але ж моя вимова набагато краща чим була тоді в лікарні. Можна було б дати мені шанс, дивлячись на те, що я іноземець.
На перерві, як я і думав, велика частина класу приділила мені увагу. Вони розпитували мене звідки я, чи важко було переїхати в іншу країну. Здавалося звичайні запитання для знайомства, але вимовляли вони це повільно, активно жестикулюючи ротом, наче говорили з глухонімим. Особливо нотки насмішки виразно відчувалися у запитаннях хлопців. Я не охоче коротко відповідав, так або ні. Коли ж запитання потребувало довшої відповіді я повільно викреслював кожне слово, яке вимовляв. В такі моменти вловлював, як однокласники переглядалися і стримували сміх на своїх мармизах. Я ж свою чергу відчував, як хвиля сорому нагортала на мене. Дідько, дорослий мужик. Пережив безліч жахів. Став привидом в тілі підлітка. А зараз купка школярів, які ще навіть бритися не почали, засоромили мене. Що зі мною не так?
Першого дня я стримував непереборне бажання виказати їм все, що я про них думаю. Напевно, підтвердивши свої слова, смачно проїхавшись кулаком по самому активному клоуну, який без перестанку чіплявся до мене. Наче пекінес підтявкував свої тупі жартики. Повернувшись додому, я впав на диван не знімаючи одяг. Потрібно було хорошенько все обдумати. Перше, мені потрібно зайнятися вимовою. Друге, все ж бити їх не варіант (а жаль), це ж всього лише діти.

В класі є дещо розмитий, але все ж таки поділ на групки. Кілька дівчат, які крутилися завжди біля тієї стрункої чорноволосої. Вони відрізнялися тим, що не звертали на це все своєї уваги, хоча коли я заходив до класу активно вивчали мене поглядом. Ця групка, була вершиною дівчачої половини класу. Опускатися до рівня тих хто насміхається їм не подобалося, вони надавали перевагу займатися своїми звичними справами. Половина класу були нейтралітетом. Вони не приймали участь у розпитуванні моєї автобіографії. Навчання їх цікавило більше чим новий дивний учень, хоча дехто з низ здалеку все ж поглядав, що там відбувається. І ще одна група, яку я для себе виділив - це ті активні дівчата і хлопці, котрі намагалися завести зі мною розмову. Не всі вони були погані, дехто дійсно з цікавістю хотів познайомитися з незвичним надбанням класу. Інші ж мене вибісили. Це два бовдури, явно не зацікавлені навчанням і пекінес, який, певно, до того був на самій нижчій сходинці ієрархії класу через свою набридливу манеру спілкування і дурнуватий сміх. Було декілька дівчат, які теж хотіли пореготати, ну все ж на дівчат злості я не тримав. Вони були не задіяні в жодній з груп і, певно, намагалися знайти місце серед однокласників, просто підтримуючи загальний тренд.
Рішення я прийняв ігнорувати їх. Я зайняв позицію глухої оборони, запитання, які лунали не прямо мені в обличчя я вдавав, що не чую. Прямих розмов уникав. Мені хотілося стати невидимкою, доки я не міг впоратися зі своєю дивною вимовою. Щодо вимови доречі, я знайшов собі онлайн репетитора. Мав щоденні заняття вечором після школи. Він не міг нарадуватися своїм новим учнем, адже маючи мотивацію, я віддавався урокам на всі 100.
В класі справи йшли на так добре. Стати невидимим у мене не получилося. Хіба лиш для вчителів, вони бачили наскільки важко мені дається розмова, тож помалу кожен з них вирішив лишити мене в спокою. Мене не запитували, і не зверталися до мене. Предмети давалися мені легко, хоч і система освіти відрізнялася, але основну базу знань я мав вже давно. Також допомогли літні заняття, перелаштуватися на новий лад навчання. Підтримуючи стратегію бути не помітним, я тримав свої оцінки на рівні 8 - 9 -10 балів, якщо перевести на нашу 12-ти бальну систему.
Щодо відносин в класі, як я вже і сказав непомітним я не лишився. В перші тижні інтерес до мене в основної маси класу зник. Але я помітив тенденцію зростаючої уваги з боку тих, хто не добився в класі якогось авторитету, успіху в спорті чи навчанні. Насмішки стали частішими. Моє ігнорування вони сприйняли, як не розуміння. Всі стали думати, що я майже нічого не розумію з того що мені кажуть. Хоча я розумів все, навіть їх сленг. До насмішок додавалися і явні провокації. Дрібні пакості. То мене зачеплять наче випадково, "щиро" вибачаючись. То рухали мою парту чи стілець. Я чув як вони кепкували, з того що в жару я носив сорочку з довгим рукавом. Наче не мав я грошей, щоб купити собі комплект літньої форми. Дійсно,  я не мав літньої форми, і зрозумівши, що вчителі загалом уникають мене, я не носив краватку, верхній ґудзик був розстібнутий, манжети рукавів закочені на один оберт, що давало мені трохи більше свободи і не заважало носити годинник. Жарти дітей були жорстокими, вони кепкували навіть з того, що я лишився без батьків. Я все не міг зрозуміти, що мені з цим робити. Я наче і підліток, хоча розумів, що це лиш зовні. Я не був готовий до такої агресії зі сторони дітей, а головне, я не міг придумати, як з цим боротися.
Я відсторонився від них всіх, я обідав на подвір'ї, не спілкувався ні з ким з класу. Став відлюдькуватим. На перервах нотував свої думки і припущення в блокнот. Писав українською, мені було приємно відволіктися від цього, не мого, світу і побачити щось таке знайоме і рідне. Нотував я свої спостереження щодо класу.