Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Здається, зараз я дивилася на Макса як на інопланетянина. Тихо, наче боячись що лишній звук спричинить кінець світу я підійшла назад до крісла на котрому сиділа та опустилася на нього. Не зводячи погляду з Макса, я провела пальцем по листку в руках. Знаю, я і сама як майбутній медик розумію що не могло одне речення проти мільйонів котрі йому говорила Катя, Віктор, Влад, Стас котрі в перші дні приїжджали часто, Георгій і я, пробудити щось. Що?Я сама не знаю. Але зараз, уважно спостерігаючи за ним у моїй голові було надто багато думок.

Апарат котрий нещодавно надто голосно вів себе зараз перейшов до звичної гучності та ритму. Я здригнулася коли зауважила як голова Макса повертається на декілька сантиметрів у іншу сторону. Моє серце почало битися з шаленою швидкість наче я не сиділа тут, а бігала навкруг цього будинку. Я випустила дихання  і … схопившись з місця вилетіла з кімнати. Хотілося скакати дістаючи потолка, кричати щоб весь світ почув і радіти.

Зараз я не зважала, що це друга година ночі. Я влетіла у спальню Георгія та мами і навіть не звернула уваги на те, що вони не сплять. Їхні погляди  одразу ж повернулися до мене а Георгій випалив:

- Що сталося?

- Макс, він … він почав рухатися. – сказала я на одному видиху.

- Ти впевнена? – спитав Георгій і здається, в його голосі я почула щось схоже на надію.

Я інтенсивно закивала головою у знак згоди.

Знаю, стороннім наша розмова здалася б дивною. Але…коли ти стільки часу чекаєш найменшого руху, найменшого знаку на те що людина жива а його немає, то навіть дрібниці здаються великою радістю. А особливо коли ще декілька годин тому лікар сказав що вже немає просто чого чекати, коли ти топиш у собі останню надію і…вона знову з’являється це просто не передати словами.

Георгій повторив мою нещодавню дію і зірвався з ліжка а я подивилася на маму і кинулася в її обійми. Радість. Саме це я відчула знову за декілька місяців.

***

Те, що ми знову в клініці викликало одночасно як і страх так і невелику радість. Після моїх слів Георгій подзвонив лікарю котрий одразу ж приїхав попри пізню пору. А вранці Макса знову повернули у стіни клініки.

Зараз все здавалося мені сном. Щасливим сном з котрого я не хотіла прокидатися. Зараз, сидячи під дверима однієї з палат спогади про те, як сюди ж привезли Макса після того як Георгій витягнув його з моря починали вселяти в мені страх але я відчайдушно їх відганяла.

В ту ніч всі лікарі казали що це все. Марно надіятися бодай на щось. Але Георгій виявився впертим. Саме тому, що Михайло єдиний сказав що можливо це не кінець і якщо трохи почекати щось може змінитися, Георгій попросив саме його всі ці місяці лікувати Макса. Що він і робив. А чому вдома? Всі лікарі і медсестри були надто критичними і кожного разу дивлячись на них, ми бачили кінець. І вони не боялися про це казати…тому Георгій закупив всі необхідні апарати та перетворив кімнату Макса на палату з клініки. І він жодного разу не пошкодував через це…принаймні так я можу зрозуміти його поведінку за весь час.

Ми всі піднялися коли з дверей вийшов Михайло.

- Ну що?- спитався Георгій надто нервово.

- Думаю, вчора я зробив хибний висновок. Хоча…не знаю що відбулося за ті кілька годин за моєї відсутності, але думаю вам ще є за що поборотися. Показники змінилися. Думаю, скоро ви матимете те, за що боролися всі ці місяці.

- Тобто…він прийде до тями?- уточнив Георгій.

- Так. Сьогодні-завтра він отямиться. Спочатку можливо йому буде важкувато. Потрібно буде достатньо попрацювати щоб повернутися до форми, яка була в нього до цього всього інциденту. Але думаю, що більше уваги треба буде надати психічному відновленню. Невідомо які іще побічні дії міг призвести самі знаєте який препарат. Але…з вами це буде легше.

- А як щодо ходьби?- спитала Катя.

- Щодо цього не можу сказати точно, але думаю що йому просто заново знадобиться навчитися ходити.  Через падіння на скалу був забій, але він не спричинив серйозних травм які б завадили ходити. – знизив плечима лікар.

- Тобто…це не кінець як ви казали вчора. – сказав Георгій наче сам до себе.

- Це тільки початок. В нього важко повірити через всі ці обставини, але…думаю це краще ніж кінець.

Здається, зараз я дивилася на Макса як на інопланетянина. Тихо, наче боячись що лишній звук спричинить кінець світу я підійшла назад до крісла на котрому сиділа та опустилася на нього. Не зводячи погляду з Макса, я провела пальцем по листку в руках. Знаю, я і сама як майбутній медик розумію що не могло одне речення проти мільйонів котрі йому говорила Катя, Віктор, Влад, Стас котрі в перші дні приїжджали часто, Георгій і я, пробудити щось. Що?Я сама не знаю. Але зараз, уважно спостерігаючи за ним у моїй голові було надто багато думок.

Апарат котрий нещодавно надто голосно вів себе зараз перейшов до звичної гучності та ритму. Я здригнулася коли зауважила як голова Макса повертається на декілька сантиметрів у іншу сторону. Моє серце почало битися з шаленою швидкість наче я не сиділа тут, а бігала навкруг цього будинку. Я випустила дихання  і … схопившись з місця вилетіла з кімнати. Хотілося скакати дістаючи потолка, кричати щоб весь світ почув і радіти.

Зараз я не зважала, що це друга година ночі. Я влетіла у спальню Георгія та мами і навіть не звернула уваги на те, що вони не сплять. Їхні погляди  одразу ж повернулися до мене а Георгій випалив:

- Що сталося?

- Макс, він … він почав рухатися. – сказала я на одному видиху.

- Ти впевнена? – спитав Георгій і здається, в його голосі я почула щось схоже на надію.

Я інтенсивно закивала головою у знак згоди.

Знаю, стороннім наша розмова здалася б дивною. Але…коли ти стільки часу чекаєш найменшого руху, найменшого знаку на те що людина жива а його немає, то навіть дрібниці здаються великою радістю. А особливо коли ще декілька годин тому лікар сказав що вже немає просто чого чекати, коли ти топиш у собі останню надію і…вона знову з’являється це просто не передати словами.