read-books.club » Сучасна проза » П'яниця, Панас Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "П'яниця, Панас Мирний"

33
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "П'яниця" автора Панас Мирний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 14
Перейти на сторінку:
до неї, запрохую танцювати, пішла відразу. Танцюю, а вона мені голову на плече дожить та скоса поглядає, як не з'їсть очима, та так зітхає! Протанцював я з нею, посадив. Другі підходять, запрохують. "Утомилася", — відказує. Я знову до неї, іде. Еге-е! "Тепера ж, — думаю, — можна й до діла!" Протанцював, посадив і сам сів коло неї та й почав їй бісиків пускати. "Чому ви ніколи до мене не зайдете?" — питає. Ага! "Коли так, — кажу, — то й зайду". На другий день зараз і зайшов та незабаром і зовсім там оселився. Добре мені, як сир у маслі купаюся. Тут тобі, брате, лакеї, слуги, дівчат повен двір... Розкіш, та й годі! За дівчат тільки й сердилася... Не одну, брате, бувало, остриже, дьогтем голову обмаже, на конюшні виб'є та й спроваде на село, а до мене день або два не говорить. Мовчу й я. А потім знову помиримося й знову по-давньому заживемо! Так аж до прошлого року жив. Торік вона повесні поїхала якось на гулянки, на річку. Поїхала та й перекинулася, а холодно ще було... Раз злякалася, а вдруге замочилася, занедужала, злягла. Бачу непереливки: лікарі кажуть — не перенесе... Я до неї. "Невже ви мене, Мар'я Іванівна, забудете? Ви як умрете, то син приїде та й прибере до рук усе". А в неї був син, старший від мене, котрий як раз наїхав, то й її вибив — хвалилася сама — і після того ні разу й звістки не подавав. Вона зітхнула. "Може б, — кажу, — ви поки що хоч вексель дали?" Знову вона зітхнула й заплакала... Я зараз за папір (а в мене вже й папір був наготовлений); настрочив на двадцять тисяч та до неї, несу перо і чорнило. Підписала й не дивилася. Як підписала, я вексель у кишеню та від неї, загуляв собі. А вона щось на третій день і умерла! Як умерла, зараз кинулися все описувати та печатати, а я — вексель: а подавай мені гроші!.. Усі аж руками розвели... "Підлог! підлог!" — закричали. А тут і син приїхав, став предводителя питати... Пішла, брат, перепалка! Мене трохи з служби не кишнули, та, спасибі, справник заступився. Пішло, брат, діло... Виграю — заживу, а ні... Та вже ж: хоч пан, хоч пропав!

Іван Микитович мовчки слухав і сумно поглядав на брата. "Невже він брат мій?" — миготіло у його в думці, і аж мороз пробігав у його поза спиною.

— Що се у тебе за дівчина?.. Вогонь, а не очі! — перебіг Петро Микитович на іншу мову, побачивши, що брат мовчить.

— Дівчина? — спитав понуро Іван Микитович, і серце в його стукнуло. — Яка?

— Тут, у дворі.

— То хазяйська дочка Наталя.

— Що ж ти? — запитав Петро Микитович, засвітивши очима.

Іван Микитович глянув на брата і, мов зляканий, спустив очі.

Серце у його ще дужче застукало, повернулося так болізно.

— Халява ти, як я бачу!.. — скрикнув Петро Микитович. Брат мовчав і тільки зблід на виду.

— Що, у вас рано зіходяться на службу? — знову перемінив Петро Микитович розмову.

— Та так, як і всюди.

Розмова не йшла далі. Іван Микитович ходив по хаті та посвистував. Попивши чай, вийшли разом з дому. Іван Микитович потяг на службу, Петро Микитович по своєму ділу.

Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:

— Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?

Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...

На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання — поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.

Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.

— Не лякайтеся! Не бійтесь! — казав він, не пускаючи її з рук.

— Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, — прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити.

Петро Микитович випустив Наталю і почав розмову з братом.

— Одначе довго ж вас задержують. У нас се вже давно б пообідали. А я, брат, справився: діло гаразд іде. Пообіцяв секретареві двісті рублів — нічого. Каже: коли піймали у руки, то не випустимо!

Іван Микитович, мов сонний, слухав, слова неначе здалека прилітали і пролітали, розмова рвалася... Пообідали, полягали спочити, засмаливши папіроси.

— То ти на скрипці граєш? — спитав Петро Микитович, водячи очима по хаті і побачивши скрипку на стіні.

— Граю.

— Вивчився?

— Та так, трохи...

— Добре трохи? — ускочивши у хату, защебетала Наталя. — Іван Микитович так грають, мов словами говорять!

— Ану, справді, заграй, я послухаю... Заграй, Іване! — прохав брат.

Іван Микитович зняв скрипку. Довго-довго він її направляв, рвучи часто струни, чого з ним до сього ніколи не траплялося. Ось таки направив: ударив смичком раз, удруге, провів вподовж струни, струна випустила такий тяжкий та вразливий голос, що у Івана Микитовича заблищали сльози на очах і трохи не впали додолу, рука затіпалася, скочила... Гляне — Петро Микитович уже заграє з Наталею. Зо зла надавив він смичком на струну, струна лопнула, і гучний бренькіт пробіг по хаті, усіх полякавши...

— Ні, не заграю, — сумно вимовив Іван Микитович і положив скрипку на стіл. Сам ліг на ліжко, одвернувшись до стіни. Наталя, запримітивши се, зараз юркнула з хати.

— А гарна, брате, дівчина оця Наталя! їй-богу, хороша! — мовив чуло Петро Микитович до брата.

— Суч... —

1 ... 8 9 10 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'яниця, Панас Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'яниця, Панас Мирний"