Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Чи просто намагаються тримати подалі від власних очей.

– Ох. Он як, –  Станіслава задумливо піднесла пальця до самого носа. – Проте не думаю, що справа в репутації. Вона в тебе бездоганна, як не дивно. –  Завмерла. – О, я маю на увазі, з твоїм положенням. І тим, хто твій батько…

– Після останніх дописів я майже почав уявляти, чого від мене всі очікують, – щиро всміхнувся.

– То мені варто поговорити з Владиславом? – тітонька пройшла уперед. Освітлення в оранжереї було приглушене, і жінка майже злилася із тінями. Темна сукня, чорняве волосся. Проте очі виблискували, заворожуючи поглядом. – Це звісно твій останній навчальний рік, але доводити княжича до виснаження також не найкраща ідея. Гадаю, тобі потрібен перепочинок.

– Насправді, – поспішив трохи змінити думку, яка майже сформувалась в голові Станіслави, – я хотів попросити вас поговорити з батьком. Проте заради деякої зміни розкладу.

– Тобто? – насупилась. Жінка не полюбляла, коли її думки переривали.

– Я хотів отримати дозвіл на поїздку до Москви.

– Москва? – Індустріальне місто нічим особливим не відзначалось. І Станіслава не могла собі уявити причини, яка б змусила старшого княжича просити про дозвіл їхати туди. Ще й всупереч волі князя.

– З першого по дванадцяте жовтня там проводитиметься виставка Зброї козацької доби та юнацькі змагання з вольтижування. Далі виставка поїде в Пітер, але дата проведення – листопад, і я точно не зможу покинути Київ. Про це не може бути мови. Але на початку жовтня це могло б бути можливим.

Ярослав дуже сподівався, що все прозвучало достатньо щиро. Зрештою, він жодного разу не збрехав.

– Виставка? Я щось ніби чула про це, – протягнула задумливо.

– Я був одним із організаторів. І все ще лишаюсь меценатом, хоча вже меншою мірою ніж на початку.

Однак його підтримка заходу лишалась значною і дозволяла вносити корективи в планування та організацію виставок по містам Русі. Це мало величезне значення особисто для нього, оскільки потрапити до Москви Ярослав мав саме третього, найпізніше – четвертого жовтня. І якщо раніше він міг просто пояснити все батькові, то наразі в нього не було ані можливості, ані бажання.

Було бажання порушити правила і вчинити зрештою саме так, як від нього очікували. Придуркувато, нерозумно. Зовсім нетипово для себе.

Княжна продовжувала зберігати мовчання. А йому потрібно було заручитись її підтримкою.

– Я не збираюсь приймати участь. Але моя поява там безперечно підніме рейтинг, – погляд на новенькі вікна кардіологічного відділення, – як самої виставки, та і змагань. І мені просто цікаво.

Це був його останній аргумент. Подальші спроби умовлянь Станіслави виглядали б підозріло і принесли більше шкоди ніж користі. Та навіть ця промова вже була ризиковою!

– Я здивована, – Ярослав завмер в очікуванні. – Навіть приємно вражена, – продовжила княжна. – Мені справді доводилось чути про цю виставку. Але я й подумати не могла, що мій племінник доклав зусиль до її створення. Це чудове починання, Ярослав. І звісно я переговорю із князем щодо можливості твоєї присутності там.

– Я буду щиро вам вдячним!

– О, не варто хлопче! – погляд враз став хитрим. – Хоча я ще подумаю, як тобі вдасться мені відплатити за цю невеличку послугу.

***********************************

– Така прикрість, – Людмила вкотре зітхнула, крутячи головою в усі боки.

– Пішли вже! – особисто на Роману так звана «вечірка» враження не справила. Невеликий фуршет, класична тиха музика. Гості, переважно посадовці та лікарі, серед яких час від часу шмигали фотографи, спілкувались виключно на високі теми. Проблеми серця, хвороби серця, розвиток медицини і фінансування медицини. Максимально далекі від неї теми.

Тож пропозиція хлопців продовжити вечір в місцевому клубі була прийнята і погоджена одразу. А от реалізація забарилась.

– Невже тобі не хочеться побачити справжнього княжича? – Людмила залишалась при своїй думці. – Коли ще трапиться така нагода?

Відколи стало відомо, що на відкритті присутня не тільки княжна, але й княжич, спадкоємець престолу, подруга ніби геть глузд втратила. Основною причиною перебування в Харкові стала зустріч зі справжнім «принцем». Будь що. Ідея з клубом відійшла на другий план. Якщо не була забута зовсім.

Романа видихнула і повернулась до найвіддаленішого кутка зали, де зібралось кілька чоловіків в типовій формі агентів.

– Очевидно, що він вийшов у двір, – видала. Ну що такого цікавого в тому, щоб побачити морду княжича? Серйозно, в нього вуха гострі? Очі чорні? Хвіст? Хлопець як хлопець! Звичайна людина, якій просто фортануло народитись в сім’ї князя.

«Знов ці кляті Рюриковичі. Вони мене просто переслідують».

– Як ти знаєш? – подруга повернулась всім корпусом. Що дивно, її черговий хлопець, Микола, повторив маневр. І тепер дві пари очей витріщались на неї з недовірливим очікуванням.

«А йому то діло яке?»

– Охорона біля виходів на внутрішній двір. І вони завертають усіх, хто туди наближається, – погляд на подругу. Зазвичай це вона виявляла всі деталі про чоловіків. Невже княжий титул так погано на неї вплинув? – Ще годину тому такого не було. Отже, княжич у дворі. Він тут єдиний з таким супроводом.

– Хіба то охорона? – Микола насупився, видивляючись людей біля дверей до оранжереї. Чоловіки були вдягнуті в звичайні костюми. Проте…

– Миршава зовнішність. Надто накачані та підтягнуті порівняно з іншими гостями. Практично однакові костюми. Піджаки трохи завеликі і задовгі, явно прикривають кобуру. У вухах – навушники. Завернули від дверей вже трьох журналістів.

– Серйозно?

Не те, що б вона спеціально слідкувала… але так. З дитинства обожнювала фільми про спецагентів, вичитувала всі книжки про роботу розвідників. І мріяла працювати в якомусь антитерористичному відділі, відловлюючи ворогів батьківщини за допомогою надсучасних технологій. Вона б сиділа десь глибоко під землею і спілкувалась через супутники з такими от агентами в навушниках, направляючи їх до цілі.