Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Обкручених кайданами, до дна —

Без віддиху, без просвітку – Навіки.

Таке – було б ще гірше. Підсумую.

Я не подам свій голос за війну,

Одкриту чи приховану, бо знаю:

Не візьме сила, не здолає підступ,

І хитрощі не обведуть Його —

Хто найгострішим зором охопив

Усе; Хто, дивлячись на нас згори,

Сміється; Хто сильніший над всі Сили

Й чита не висловлені ще думки.

То як нам бути – згніченим, розбитим,

Колишнім небожителям – в тюрмі?

Одне порадить можу: краще це,

Аніж ще гірше. Так веліла Доля

І всемогутній Ворог, що завдав

Поразки нам, а руки розв’язав.

Я тут несправедливости не бачу.

Хіба не знали, проти Кого йдем?!

На те й війна: тріумф – або падіння.

З цим не могли не рахуватись мудрі.

Тому-то смішно з тих, хто після бою,

Розмахуючи зброєю, тікає

У самознищення, щоб обійти

Законні наслідки поразки: біль,

Приниження, вигнання чи полон.

Се – Доля. Тож мужаймося й терпім.

Із часом, може, лють Його притихне,

Якщо роз’ятрювать її не станем,

То нам, вигнанцям, надасть він спокій.

Покару здійснено. Потроху Пекло

Пригасне, не розбурхуване більш

Диханням гніву. Наша чиста сутність

До цього пристосується чи звикне:

Ні сморід відворотний, ні жара

Уже не мучитимуть нас, як зараз.

Тьма розпрозориться, і нескінченний

Плин часу принесе нам переміни.

Там щастю не бувать. Зате ж і горе,

Як не накличемо його самі,

Відступить!» Так облесний Беліал

Виводив у поважно-пишних шатах

Розслаблено-ледаче примиренство,

Але не мир. Заговорив Мамон:

«Раніш як зважимося на війну,

Ясною стане хай її мета:

Уседержителя з Престолу скинуть,

Чи то посісти знову Небеса

Під ним? На звалення Його престолу

Шкода й надіятись: се випадковість,

Та й то – коли б нам Хаос допоміг,

Чи воювати за свої права

Посеред натовпу його підданців:

Щоб Усевишній нам явив прощення,

Перерозподілив на Небі служби,

Знов дав нам стати трепетно край трону

Й ловить прислужливо Його укази

Та в силуваних співах «Алілуя»

Хвалити мудрого Указодавця,

Масним єлеєм мажучи вуста,

Потріскані з ненависти й огиди;

Кадити знов нещирі фіміами

По-рабськи? Вічна нудність ритуалу —

Ото вся служба! Так за що ж війна?!

Одне, жадане, силою не взяти,

А друге, збриджене, й зусиль не варте.

Виборюймо своє добро самі.

Закинуті в позасвітню пустелю,

Залишені на себе, не підзвітні

Нікому, – полюбімо тяжку свободу,

А не легке цяцьковане ярмо.

В свободі виросте й засяє велич,

Коли з малого створимо велике,

Зі шкоди – користь, із біди – достаток.

В натужній праці серед зла і мук

Добудем радощі. То й не страшна

Нам прірва темряви! Хіба Всевишній

Не кутається часом в чорні хмари,

Не огортає в темряву свій Трон?

Хіба не рикає відтіль громами?

Не робить Небо Пеклові подібним?

Він – темряву, а ми – творімо світло

Із волі власної. Глибоко в надрах

Нам не забракне схованих скарбів,

І вистачить у нас уміння й хисту,

Щоб ми, приречені на вічні муки,

У величі зрівнялись з Небесами.

Із плином часу полум’я пекельне

Зіллється із єством духовним нашим,

Тож станем нечутливо вогненосні,

І нам не допікатиме вогонь.

А поки що спокійно і розважно

В оцім Пристанищі наводьмо лад —

Такий, де станемо господарями,

Не забуваючи, хто ми і ким були,

Й остерігаючись в думках чи діях

Війни з Предвічним. Ось що раджу я».

Він ледь скінчив – і вся Велика Рада

Загомоніла. Покотився гул,

Немов од вітру, що бурунить море

Й відлуння довге котить поміж скель,

Вколихуючи у спасенних бухтах

Суденця, що сховалися від бурі.

Так рівними приливами лунали,

То мовкли, то зривалися ізнов

Овації, коли скінчив Мамон.

Із радістю сприйняв його поради

Весь Пандемоніум. Страшніше Пекла

Здавалась їм нова війна. Громи

Й нещадно-яра зброя Михаїла

Навіювали небувалий жах.

Щоб Царству Божому наперекір,

У Пеклі – розумом, трудом, терпінням —

Створить Імперію і лад Новий, —

То був принадний клич. Встав Вельзевул.

Підвівся він праворуч Сатани,

Мов той Атлант, що на плечах тримає

Тяжезність наймогутніших імперій.

Спокійний розум, звага і турбота

Про все державні справи повили

Його колись ясне, тепер схмарніле

Чоло архангельське. Велика Рада

Угомонилася. Запала тиша.

Немов у ніч глуху, і непорушність

Пройняв упевнено розважний голос:

«Небесне Воїнство! Князі й Владики!

Нетлінні духи осяйних Висот!

Чи нам зректися цих законних звань

І йменуватися князями Пекла?

Ваш одностайний гомін ухвалив

Тут будувать у витривалій праці

Імперію, плекаючи у мріях

Суперництво з Владикою Небес.

Але забули: нас сюди закинув

Не відступ від Всевладдя, а поразка

Нищівна, й не на те, щоб знову

Змовлялись проти Нього, – а в тюрму,

Де будемо каратися, навіки.

Десниця Усевишнього скрізь править:

То жезлом золотим – на Небесах,

То патерицею з заліза – в Пеклі

Й ні з ким не ділить влади; від Небес

І до найглибших катакомб пекельних

Ні п’яді не уступить Він своєї

Імперії. У ній ми – вічні в’язні.

І от зібралися і радим раду:

Ті – за війну, а ті – за примирення…

Безповоротно програно війну.

Умови миру чи співіснування

Не дані нам. Одне дано: Покару,

Нічим не обумовлену і вічну.

То й відповідь на неї в нас одна:

Ненависть, непокірливість і помста;

Й Мету єдину маємо: не дати,

Щоб Він непогамовано втішався

З своєї перемоги й наших мук.

Тож користаймо з кожної нагоди

Розумно й неквапливо. Нам