Читати книгу - "Деміан"

крадіжок. Тепер він знав про ці крадіжки, бо завжди запитував мене: звідки я взяв гроші, і тримав мене в руках ще цупкіше, ніж спочатку. Він часто погрожував, що розповість про все моєму батькові, і тоді страх мій ставав іще сильнішим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймні не завжди, і часом у мене було таке відчуття, що все так і має бути. Наді мною висів фатум, і боротися з цим було марною справою.

Ймовірно, мої батьки теж потерпали від усього цього. Мною оволодів якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спільноту, яка була такою згуртованою і за якою мене часто охоплювала якась божевільна туга, немов за втраченим раєм. Зі мною поводилися (зокрема мати) радше як із хворим. Але як воно було насправді — найкраще я міг судити з поведінки обох сестер. З цієї поведінки, яка була дуже обережною і все ж безмежно мене засмучувала, чітко випливало, що я був таким собі одержимим, якого треба радше жаліти, ніж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я відчував, що за мене моляться вже інакше, ніж зазвичай, і відчував марність цих молитов. Я часто відчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирій сповіді, і водночас передчував, що ні батькові, ні матері розповісти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберігати, навіть жаліти, але цілковито не зрозуміють і на все це подивляться, мов на якусь хибну витівку, тоді як це — фатум.

Я знаю, хтось не повірить, що дитина у свої неповні одинадцять років здатна на такі відчуття. Не таким слухачам я розповідаю свою історію. Я розповідаю її тим, хто розуміє людей глибше. Дорослий навчився перетворювати частину своїх почуттів на думки і, зауваживши відсутність цих думок у дитини, часом вважає, що ніяких подібних переживань у неї просто не існує. Однак у моєму дорослому житті рідко траплялися такі глибокі переживання і страждання, як у дитинстві.

Одного разу, коли надворі дощило, мій мучитель звелів мені з'явитися на Фортечну площу. І от я стояв і чекав, розгрібаючи ногами мокре листя каштанів, яке все ще спадало з чорних промоклих дерев. Грошей я не мав, але взяв із собою два шматки пирога, аби хоч що-небудь віддати Кромеру. Я давно звик до того, що маю стояти десь у кутку і чекати його — іноді дуже довго, і сприймав це так, як людина сприймає щось невідворотне.

Нарешті Кромер прийшов. Сьогодні він довго не затримався. Тицьнув мене раз-другий під ребра, посміхнувся, узяв запропоновані шматки пирога, навіть дав мені мокру цигарку (од якої я відмовився) і був привітнішим, ніж зазвичай.

— Ага, — сказав він мимохідь, — ледве не забув… Наступного разу прихопи з собою свою сестру, оту старшу. Як її звати?

Я не зрозумів нічого, тільки здивовано витріщився на нього.

— Ти що, не петраєш, чи що? Ти маєш привести з собою сестру.

— Що ти, Кромере! Я не зможу цього зробити, та й вона не захоче.

Я подумав, що це знову якась каверза, якийсь вибрик. Він часто так робив: спочатку вимагав чогось неможливого, наганяв на мене страху, принижував, а тоді починав торгуватися. Я відкуповувався від нього грішми чи іще чимось.

Але цього разу він навіть не розізлився на мою відмову.

— Ну, отже, малий, — проказав він мимохідь, — подумай про це. Я хотів би познайомитися з твоєю сестрою. Коли якась нагода трапиться. Ти просто візьмеш її з собою на прогулянку, а я потім приєднаюся. Завтра я тобі свисну, і ми обмізкуємо це як слід.

Коли він пішов, я похолов: мені раптом став зрозумілим сенс його домагань. Я був іще зовсім зеленцем, але з чуток знав, що коли хлопчаки й дівчатка стають старшими, вони іноді проробляють одне з одним щось таке таємниче, якісь негідні і заборонені речі. І ось я, виходить, повинен… Мене раптом пройняло: але це жахливо! Я відразу вирішив: не робитиму цього нізащо.

Що тоді буде і як помститься мені Кромер — про це я навіть і думати не наважувався. Починалися нові мої тортури, попередніх, виявляється, було недостатньо…

Невтішно брів я через порожню площу, засунувши руки в кишені. Нові муки, нове рабство…

Тут мене гукнув чийсь бадьорий низький голос. Я злякався і хотів дременути. Але чиясь рука м’яко лягла мені на плече. Виявилося, це був Макс Деміан.

Я не став опиратися.

— Це ти? — промовив я розгублено. — Ти мене налякав…

Він подивився на мене, і його погляд був поглядом цілком дорослої, проникливої людини, яка усвідомлює свою перевагу. Ми вже давно не спілкувалися.

— Мені шкода, — промовив він ввічливо і водночас рішуче. — Але послухай: не треба так сахатися.

— Ну, з ким не буває…

— Воно-то так. Але коли ти тремтиш перед кимось, хто тобі не заподіяв нічого поганого, він замислиться про це, його це здивує і збудить цікавість. Він так поміркує: надто вже хлопець полохливий. Так буває тільки тоді, коли хтось чогось дуже боїться. Боягузи завжди полохливі; але боягузом тебе начебто не назвеш, правда? Хоча героєм тебе теж не назвеш. Очевидно, є речі, яких ти боїшся. А боятися не потрібно, нікого не потрібно боятися. Адже мене ти не боїшся?

— О ні, анітрохи.

— Ось бачиш. Але є люди, яких ти боїшся?

— Не знаю… Облиш про це, чого ти мене розпитуєш?

Він продовжував іти поруч, і я відчував збоку його пильний погляд. Я пришвидшив ходу, збираючись чкурнути.

— Припустімо, — почав він, — що я хочу тобі добра. У будь-якому разі боятися мене тобі не варто. Я хочу провести з тобою один дослід, це весело і, можливо, навчить тебе дечого дуже корисного. Так от, слухай. Я практикую іноді вправи, які називаються читанням думок. У цьому немає ніякого чаклунства, але якщо не знати, як це здійснити, то воно виглядає дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуємо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе і хочу довідатися, що в тебе на душі. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохідь налякав тебе — отже, ти полохливий. Виходить, що є такі речі або люди, яких ти боїшся. Звідки це йде? Не треба нікого боятися. Коли ти когось боїшся — це відбувається тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, приміром, вчинив щось