Читати книгу - "Ключі Марії"

брали з собою лише найнеобхідніші речі; щоб ніхто не запідозрив їхнього наміру, виходили з дому, наче на прогулянку, і не поверталися. Кожен, звичайно, мав своє уявлення про те найнеобхідніше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна річ усіх їх єднала — ключ від помешкання. Він залишав надію на повернення.

В перші дні окупації кордони ще не були встановлені, а совєтські прикордонники не орієнтувалися в терені, тож втікачам здебільшого вдавалося подолати той уявний кордон. Біда натомість підстерігала євреїв, які намагалися втекти з Польщі, чомусь саме їх виловлювали і відправляли назад, але багатьом все ж вдавалося прорватися й вони ночували в парках і скверах, на двірці й у школах. Але несподівано совєти пішли на поступки і відкрили кордон на три дні. А потім закрили і виставили стежі, які виловлювали втікачів.

Син професора, Олесь Курилас, член молодіжної ОУН, не міг сподіватися нічого доброго від нової влади, тому теж подався на той бік, хоч і не відразу. Однак для професора покинути рідні стіни — оці високі стелажі, забиті книжками, і купи рукописів — викінчених і невикінчених — було понад силу. «Будь-що-будь, я не покину їх», — казав він, зиркаючи з таким розчуленням на полиці, що це було промовистіше за будь-які пояснення. Від сина жодної звістки вони не мали, але нещодавно один із підпільників, які снували туди й назад, повідомив, що Олесь у Кракові, працює в газеті «Краківські Вісті» художником.

Незабаром помешкань для нуворишів забракло, і нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосіб, як зарадити цій проблемі — вона насильно підселяла до помешкань львів’ян новоприбулі сім’ї. У професора Куриласа було п’ять кімнат, а стало дві. У решті трьох оселилося аж три сім’ї галасливих комуністів. На щастя, в помешканні було дві лазнички, отже не мусили свою ділити з прибульцями. Однак була спільна кухня, де зранку до вечора хазяйнувала тестьова «госслужащєго» і брязкала баняками, а коли приєднувалися до неї інші господині, зчинялася сварка, яку лиш увечері мирили чоловіки. Була в професора й служниця, яка готувала їсти, прала й прибирала, але її арештували після того, як вона обізвала тестьову «госслужащєго» старою шваброю.

Цей постійний галас за стінами — сварки, дитячий плач, радіо на повну потужність — давався взнаки, і професор мусив затикати вуха, щоб мати змогу працювати в тиші. Він перепробував і вату, і мокрі серветки, і дійшов висновку, що найкращою затичкою є свіже тісто — швиденько замішував ложку борошна з водою, ліпив дві кульки і все — можна хоч з гармати стріляти. Дружина, знаючи цю милу звичку чоловіка, мусила махати йому перед очима рукою, щоб він її помітив, а потім писати йому на папері те, що збиралася сказати.

Але сьогодні це виявилося зайвим: була неділя, і всі квартиранти подалися гуляти до парку. В будинку нарешті запанувала тиша. Лише з вулиці долинали приглушені марші з гучномовця, і час від часу дзеленчали трамваї. Чудова нагода попрацювати, але їх чекала гостина в Марковича, з яким разом викладали в університеті.

Професор скинув окуляри й протер очі. Перед ним лежав збірник документів хрестового походу, але цікавив його лише один документ — невелика хроніка, яку написав лицар з Галича, повернувшись додому. Цю хроніку він читав і раніше, але зараз мусив читати якомога уважніше, до кінця не розуміючи, чого від нього хоче полковник НКВС Олег Ваврик. Кілька днів тому він зателефонував Куриласові, запопадливо попередивши, що жодних претензій до товариша професора в нього нема, але дуже хоче з ним перебалакати. Перша думка була: хоче завербувати, зробити стукачем? Але який сенс? В університеті і без нього є кому стукати. Тим часом полковник, мабуть, щоб зняти з нього напруження запитав:

— Чи ви, товаришу професор, читали хроніку Ольгерда в збірнику, присвяченому хрестовим походам?

Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання від чекіста він не чекав.

— Так. Читав.

— Тоді я попрошу вас перечитати її ще раз, — м’яко, але наполегливо порадив полковник. — Так би мовити, освіжити в пам’яті. А в понеділок чекаю о другій у себе.

— Перепрошую... О другій у мене лекція.

— Ми знаємо. Вас замінить професор Михайло Рудницький[3]. Він уже попереджений.

— Е-е... добре... А-а... де «в себе»?

— На Пелчинській[4]. Невже не знаєте?

Пролунав сміх, і слухавку поклали.

Розділ 7

Київ, жовтень 2019 року. Несподівана гостя, яку важко здивувати

Щавлева кислота, навіть щедро розпущена водою, виділяла гострий запах, який щипав у ніздрях. У цьому прозорому розчині на дні літрового слоїка лежала грудка ствердлої глини, з якої виглядали обідець і край печатки сиґнета. Вже двічі витягував Бісмарк його з води на газету і намагався проштрикнути штопфером і навіть знайденим у коробці з гуталінами старим шилом з масивним дерев’яним руків’ям. Процес рухався у правильному напрямку, але не досить швидко. Наполегливі проколи шилом допомагали штопферу відколупувати тонкі шари розмоклої глини. Щоб не втрачати терпіння, Олег за роботою попивав коньяк. Йому навіть здавалося, що коньяк він п’є, щоб забити запах кислоти.

У якийсь момент Олег помітив, що глина ніби почала ледве помітно відставати від обідця, і він запхав у роз’єм найтонший штопфер і натиснув. Від грудки глини відпав шматочок, оголивши темну печатку персня. Азарт охопив Бісмарка. Він знайшов шматочок фланелі і став старанно стирати з печатки глиняний наліт. Золото чистилося легко, і дуже скоро Бісмарк прикипів поглядом до зображення, що відкрилося, до двох лицарів зі щитами і мечами, що сиділи на одному коні. Зображення здавалося наївним, але ця наївність тільки підкреслювала довжелезну часову дистанцію, що простягнулася між нинішнім моментом і епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.

— Цікаво, скільки за нього запропонують на онлайн-аукціоні? — замислився Олег.

Несподіваний дзвінок у двері змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження міг тільки Адік, якого він, зрештою, запевнив, що більше нічого під муром Софійського собору не викопав.

Машинально Бісмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевої кислоти, а слоїк сховав під стіл, подалі від очей. Штопфери, шило і шматочки глини — все, що лежало перед ним на газетці, загорнув і сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кімнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавнє заняття.

Відчиняв двері, навіть не запитавши, хто там. А відчинивши, обімлів.

Перед ним стояла, похитуючись, Ріна у яскраво-жовтій куртці-вітрівці. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечі лямку шкіряного наплічника.

— Що, не чекав? — видихнула і посміхнулася.

— Ні, — признався Олег. — Та і я ж... Я ж тобі адреси не давав.

Ріна махнула рукою і зробила крок вперед. Бісмарк відступив, пропускаючи її в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вішалки і пройшла, похитуючись, далі. Вже в кімнаті відсунула стілець від столу і всілася. Свідомо впустила наплічник на підлогу, провівши його падіння саркастичним поглядом. Роззирнулася і звернула увагу на застелену розкладну канапу.

— Ти що, на канапі спиш? — щиро здивувалася.

— Так, а що?

Вона гмукнула і несподівано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

Гикавка минула разом з першим ковтком.

— Ти мене погодуєш? А то я щось зголодніла!

— Можу вермішель зварити!