Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

— Я дуже радий, що зустрів вас, — каже Мир, дивлячись на мене з легкою усмішкою.

Ми вже закінчуємо наші посиденьки в кондитерській. Зайка трохи розслабилася в компанії незнайомої людини. Почала хитати ногами. Навіть зачепила Мира.

— Ой, вибач, — відсовую її трохи далі.

— Дрібниці, — усміхається він.

Назар зробив би доньці зауваження. А Мир ніби нічого не помітив. Якби я не обсмикнула Зайку, він би взагалі нічого не помітив.

Ох, тільки не треба їх порівнювати!

Назар — моє сьогодення та майбутнє.

А Мир… Мир — це просто Мир. Зараз ми з ним попрощаємось і розбіжимося в різні боки. От і все.

У сумочці дзенькає телефон. Це надійшло повідомлення від чоловіка.

Мир спостерігає, як я його читаю.

— Щось термінове? — цікавиться.

— Ні, — усміхаюся, — чоловік написав. Запитав, куди вислати за нами машину.

— Дбайливий, — хмикає Мир. — Як у вас із ним?

— Все чудово.

Невже він думає, що якщо в моєму сімейному житті щось не так, то я просто зараз усе розповім? Вже ні, колишній коханець буде останньою людиною на світі, якій я поскаржуся.

— Ну добре. Приємно було поспілкуватись, — киває він. — До речі, ось, візьми.

Простягає мені візитку.

— Навіщо? — здивовано дивлюсь на неї.

— Про всяк випадок.

— Це зайве.

— Оксан, — він продовжує тримати візитку переді мною. — Візьми. Мало що в житті може статися. Ми все-таки не чужі одне одному.

Мене охоплює жар.

Не чужі.

Ці слова ніби сколихнули щось усередині. Але мені не можна так думати про нас. Це небезпечно. Я заміжня жінка.

Хитаю головою:

— Ні, Мир. Ми давно стали чужими. Дякую за частування, але мені час.

Пишу чоловікові, що ми в ТЦ.

Коли прибираю телефон у сумочку, Мир подається до мене і просто кидає туди візитку.

Наші пальці стикаються.

Усього на мить — але мене пронизує струмом.

Відсахуюсь. Здивовано дивлюся на нього:

— Що ти робиш? Я ж сказала, що…

— Хай буде, — Мир застібає мою сумку. — Чи чоловік сваритиме?

Усередині наростає дивне почуття. Злість… прикрість… роздратування…

Не можу зрозуміти, що саме відчуваю.

— До чого тут мій чоловік? — говорю різкувато.

А на душі з’являється неприємний осад. Слова Мира мене зачепили.

Знову дзенькає телефон. Напевно, це водій.

— Все, нам час.

Ми підіймаємося майже одночасно.

— Мам, — смикає Зайка, — а куди ми йдемо?

— Додому, люба.

— А дядько з нами поїде? Я хочу іграшки йому показати.

Мир усміхається, його очі блищать, а мені стає трохи ніяково.

— Ні, люба, — намагаюся зберегти рівний тон, — дядько дуже зайнятий. І дуже поспішає.

Виразно дивлюсь на Мирослава.

— Так-так, — підіграє він. — Дуже. Але до виходу вас усе ж таки проведу.

— Ура! — Зайка відразу ж хапає його за руку.

Моє роздратування посилюється. А ось Мир, схоже, задоволений.

— А тато мене на «конячках» возить, — донька окидає його таким поглядом, ніби вже приміряється, як спритніше йому на плечі скочити.

— Хочеш на «конячки»? — Мир хмуриться, ніби серйозно обмірковує натяк.

— Ага!

— Зая! — смикаю я. — Це не тато.

— А може, я навіть краще, — підморгує мені Мир.

Відчуваю, як обличчя заливається фарбою.

Це він умів завжди — робити так, щоб я червоніла. І я знаю, чого він хоче. Щоб я вступила в розмову й почала доводити, що він помиляється. Але мені вже не двадцять років. І я вже не така наївна.

— Може, — знизую плечима й беру дочку за руку. — Але перевіряти ми не будемо. Нема коли. Всього хорошого, Мирославе.

З цими словами ми просто йдемо. Але біля повороту до виходу я все ж таки не витримую, кидаю погляд через плече.

І серце на мить завмирає.

Мир досі там. Стоїть біля дверей кондитерської, дивиться нам услід. Усміхається.

Він ніби знав, що я обернусь.

За ці роки він не втратив привабливості. Навпаки, схоже, Мир Савицький саме той тип чоловіків, який із віком стає кращим.

Так, знову не про те я думаю!

Роздратування, яке начебто вляглося, переростає в злість на себе.

— Мамусю, я втомилася, — пхикає донька і знову тягне мене за руку.

— Так, люба, їдемо додому.

Спускаємось на стоянку.

У мене сотні думок снують у голові. Мир тут. Я так і не запитала, як у нього справи. Чи одружився, чи є діти…

І він про це нічого не сказав. Не спитав, хто мій чоловік, хоч я бачила, з якою цікавістю він розглядав Зайку.

А з іншого боку, може, це й на краще. Тому що навряд ми зустрінемося вдруге.

Одна з машин на стоянці сигналить фарами. Впізнаю позашляховик чоловіка.

— Все гаразд, Оксано Валеріївно? — виходить водій і відчиняє нам задні двері.

— А, так. Їдемо додому.

Зайка залазить на сидіння. Обіймає ведмедика, щось розповідає йому. А я дістаю телефон. Заходжу на сайт онлайн-маркету. Поки їдемо, вибираю продукти, замовляю експрес-доставлення.

Дочка возиться поруч. Емоцій у неї сьогодні хоч греблю гати.

За вікном миготять вогні. Вечірнє місто дуже гарне.

Я раптово згадую ті знімки…

Нічого не можу зробити. Так, я видалила все з телефона, але з пам’яті так просто не видалиш. І знову горло стискається, знову стає боляче дихати.

Хочу почути голос чоловіка. Нехай заспокоїть мене.

Дістаю телефон, дзвоню.

Назар відбиває. За хвилину пише:

«Буду пізно. Зайнятий».

Швидко відповідаю:

«Ок. Приготую щось смачне».

Вдома кручусь на кухні, готую вечерю. Що завгодно, аби не думати про ті фотографії, не думати про зустріч із Миром. Про наше минуле.

Але думки самі лізуть мені в голову.

Крізь почуття провини спалахами проносяться епізоди нашої близькості. Поцілунки, обійми, ласки. Так яскраво, наче це було вчора. Вони нашаровуються на злощасні фотографії. Й ось уже в моїй уяві на ліжку в безликому готельному номері лежить не Назар, а Мир. І на ньому сидить, вигинаючись, не незнайома мені брюнетка, а я…