Читати книгу - "Зламані янголи"

Я відірвався від голографічної візуалізації даних, змахнув частинки даних до її основи й поглянув на Вардані навпроти. Почувши Шнайдерів голос, вона трохи ворухнула головою, але її очі, що сфокусувалися на встановленому у стелі динаміку, залишалися тьмяними від емоційного захисту. Я досить швидко витягнув зі Шнайдера подробиці його стосунків із цією жінкою в минулому, та ще не знав достеменно, як вони вплинуть на ситуацію тепер. Він сам зізнався, що ці стосунки були непостійні, різко урвалися з настанням війни майже два роки тому, і немає жодних причин гадати, ніби це може спричинити якісь проблеми. Я ж гадав, що в найгіршому разі вся історія з зорельотом була вигадливою аферою, яку Шнайдер спланував лише задля того, щоб забезпечити археологістці звільнення та покинути планету разом із нею. Якщо вірити комендантові табору, одна спроба звільнити Вардані вже була, і я трохи замислився, чи не були ті підозріло добре озброєні командос попереднім трюком Шнайдера, покликаним возз’єднати його з партнеркою. Якби це виявилося правдою, я б розсердився.

В душі, там, де це було справді важливо, я не дуже вірив у цю ідею: надто вже багато деталей підтвердилося, відколи ми покинули шпиталь. Дати та імена були правильні: на узбережжі на північний захід від Заубервілля проводилися археологічні розкопки, а Таня Вардані була зареєстрована як регулятор місця цих розкопок. Координатором вантажних перевезень зазначався пілот Гільдії Ієн Мендель, але обличчя в нього було Шнайдерове, а маніфест апаратного забезпечення починався серійним номером і бортовим журналом громіздкого суборбітального судна «Мовай» десятої серії. Навіть якщо Шнайдер уже спробував витягнути Вардані, то тут є значно суттєвіші причини, ніж проста ніжність.

А якщо ні, то в якийсь момент у цю гру було втягнуто когось іншого.

Хоч що там сталося, за Шнайдером варто було постежити.

Я згорнув візуалізацію даних і підвівся, аж тут шатл накренився в бік моря. Вхопившись однією рукою за багажні полиці, я опустив погляд на археологістку.

— Бувши вами, я би пристебнувся. Наступні кілька хвилин нас може трохи покидати.

Вона ніяк не відреагувала, проте її руки заворушилися. Я пройшов до кабіни пілота.

Коли я зайшов, Шнайдер підвів погляд, невимушено тримаючи руки на підлокітниках крісла для польоту на ручному керуванні. Він кивнув на цифровий екран, який збільшив до максимуму майже на вершині секції інструментальних проекцій.

— Глибиномір досі показує менше п’яти метрів. До глибокої води кілометрами тягнеться шельф. Ви впевнені, що ці падлюки не підходять так близько?

— Якби вони підійшли так близько, ви б побачили, як вони визирають з води, — сказав я й сів у крісло другого пілота. — Розумна міна не набагато менша за бомбу-мародера. Це, по суті, автоматизована міні-субмарина. У вас підключена установка?

— Атож. Просто вдягніть маску. Системи озброєння праворуч.

Я насунув на обличчя еластичну стрілецьку маску для очей і торкнувся активаційних панелей на скронях. Моє поле зору огорнув морський пейзаж яскравих основних кольорів: бліда блакить на тлі морського дна, що надавало їй темнішого сірого відтінку. Техніка відображалася різними відтінками червоного залежно від відповідності параметрам, які я перед цим запрограмував. Більшість була світло-рожевою; це був безживний брухт сплавів, позбавлений електронної активності. Я дозволив собі ковзнути вперед у віртуальну візуалізацію того, що бачили давачі шатла, змусив себе перестати активно щось вишукувати й, розслабившись, здолав останні кілька міліметрів психічної відстані до стану дзену.

Тралення мін як такого в Корпусі Посланців не навчали, але абсолютна врівноваженість, що, як не парадоксально, приходить лише за повної відсутності очікувань, була вкрай важливою для основної тамтешньої підготовки. Посланець Протекторату, якого відправляють як цифровий людський вантаж за допомогою гіперпросторового голкокидка, після пробудження може побачити буквально що завгодно. Як мінімум посланець регулярно опиняється в незнайомих тілах на незнайомих планетах, де в нього стріляють. Навіть гарного дня жодні інструктажі не можуть підготувати до такої цілковитої зміни середовища, а за тих обставин, для роботи в яких створені посланці (щонайменше від нестабільних аж до смертельно небезпечних), вони просто безглузді.

Вірджинія Відаура, тренер Корпусу, тримаючи руки в кишенях комбінезона, оглядає нас у спокійній задумі. Інструктаж першого дня.

«Позаяк очікувати на все технічно неможливо, — спокійно заявила вона нам, — ми навчимо вас не очікувати нічого. Так ви будете до цього готові».

Першу розумну міну я взагалі не побачив свідомо. Червоний спалах у кутку одного ока — і мої руки вже підібрали координати й випустили пошуково-ударні мікроснаряди шатла. Маленькі снаряди залишили у віртуальному морському пейзажі зелені сліди, занурилися під поверхню води, наче гострі ножі у плоть, і прокололи припалу до дна міну, перш ніж вона встигла ворухнутися чи зреагувати. Спалах детонації — і поверхня моря підскочила вгору, наче тіло на столі для допитів.

Колись давно людям доводилося керувати своїми системами озброєння самотужки. Вони підіймалися в повітря на літальних апаратах, хіба що трохи більших і краще оснащених за ночви з крилами, і стріляли з будь-якого незграбного озброєння, яке могли втиснути разом із собою в кабіну пілота. Згодом вони вигадали машини, здатні виконувати цю роботу швидше й точніше за будь-яку людину, і якийсь час небо було вотчиною машин. Далі їх стали наздоганяти новонароджені біологічні науки, і раптом така ж швидкість і точність знову стала доступна людям. Так і почалися своєрідні перегони технологій: що можна вдосконалити швидше — зовнішні машини чи людський фактор? У цих перегонах психодинаміка посланців стала різким несподіваним ривком на внутрішній смузі дороги.

Швидші за мене бойові машини є, але нам не пощастило мати такі на борту. Шатл був допоміжним шпитальним транспортом, і його суто оборонне озброєння зводилося до мікротурелі в носі й контейнера з хибними та маневреними цілями, до яких я не наважився би причепити й повітряного змія. Ми збиралися зайнятися цим особисто.

— Одній кінець. Решта зграї не забариться. Пригаси швидкість. Посади нас на палубу й заряди обманку.

Вони прийшли з заходу, помчавши морським дном, наче гладкі циліндричні павуки, приваблені жорстокою смертю сестри. Я відчув, як шатл нахилився вперед, коли Шнайдер зменшив висоту польоту до якихось десяти метрів, і сильний удар, коли він випустив тримачі з обманними бомбами. Я швидко оглянув міни. Сім із них зібралися докупи. Зазвичай вони сновигали зграями по п’ять штук, тож це, певно, були залишки двох груп, але хто так прорідив їхні лави, було для мене таємницею. Судячи з того, що я читав у звітах, у цих водах від початку війни не було нічого, крім рибальських човнів. Морське дно було