Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

— О, місіс Фрінк, вам довелося чекати? Даруйте.

— Усе гаразд.

— Знаєте, місіс Фрінк, я хотіла вам сказати, що дзюдо стільки дає мені! Навіть більше, ніж дзен.

— От якби дзен робив стегна стрункішими,— сказала Джуліана,— якби можна було безболісно втрачати зайві кілограми у саторі. Даруйте, міс Девіс, я замріялася.

— Вони завдали вам сильного болю?

— Хто?

— Японоси. Перш ніж ви навчилися захищати себе.

— Це було жахливо. Ви ніколи не були там, на Узбережжі. Там, де вони.

— Я ніколи не виїжджала з Колорадо,— відповіла міс Девіс зніяковілим, тремтячим голосом.

— Це може трапитись і тут. Вони можуть вирішити окупувати і цей регіон.

— Для цього вже запізно!

— Ніколи не знаєш, які в них плани. Вони приховують свої думки.

— До чого... вони вас примушували?

Міс Девіс обома руками притиснула до себе сумочку і підійшла ближче у вечоровій темряві, щоб почути відповідь.

— До всього,— відповіла Джуліана.

— Боже мій. Я б відбивалася,— сказала міс Девіс.

Джуліана вибачилася і пішла до вільної душової кабінки — туди прямувала інша клієнтка, перекинувши через плече рушник.

Потім вона сиділа у кабінці у «Смачних гамбургерах Чарлі» й апатично проглядала меню. Музичний автомат грав щось народне — гавайська гітара і пристрасні завивання... Від запаху горілого жиру важко дихалося. І все-таки тут було тепло та світло, і це підняло їй настрій. Далекобійники за барною стійкою, офіціантка, дебелий кухар-ірландець у своєму білому халаті, який відраховував решту на касі.

Побачивши Джуліану, Чарлі сам підійшов до неї прийняти замовлення. Вишкіривши зуби, він запитав, розтягуючи слова:

— Пані бажають чаю?

— Кави,— сказала Джуліана, не звертаючи уваги на невгамовний гумор кухаря.

— Навіть так,— кивнув Чарлі.

— І гарячий сендвіч із соусом.

— А супчику із пацючих гнізд? Або козлячих мізків, підсмажених в оливковій олії?

Двоє водіїв розвернулися на своїх табуретах, шкірячись з його жарту. До того ж вона приваблювала їхні погляди. Навіть якби їхню увагу не привернули дотепи Чарлі, все одно вони б задивилися на неї. Місяці активних занять дзюдо надали її тілу надзвичайної пружності. Вона знала, яка в неї прекрасна осанка і якою стала її фігура.

«Усе це через м'язи плечей,— думала вона, поки на неї витріщалися. — У танцівниць так само. Розміри тут абсолютно ні до чого. Відправляйте своїх дружин до спортзалу, і ми навчимо їх. А ваше життя стане набагато приємнішим».

— Тримайтеся від неї подалі, а то опинитеся гузном на підлозі,— підморгнувши, застеріг кухар водіїв.

— Звідки ви? — запитала вона в молодшого.

— Міссурі,— відповіли обидва.

— Ви зі Сполучених Штатів?

— Я — так,— сказав старший,— із Філадельфії. У мене там троє дітей. Старшому одинадцять.

— Скажіть, там легко знайти хорошу роботу?

— Звісно. Якщо маєш правильний колір шкіри,— відповів молодший.

У нього самого було чорне кучеряве волосся і темне похмуре обличчя, на якому застиг вираз гіркоти.

— Він макаронник,— пояснив старший.

— А хіба Італія не виграла війну?

Джуліана посміхнулася молодшому, але він не відповів на її посмішку. Натомість іще уважніше поглянув на неї своїми похмурими очима і раптом відвернувся.

«Пробач,— подумала вона, але вголос нічого не сказала,— темна шкіра — це не те, з чим я можу допомогти тобі чи будь-кому іншому». Вона подумала про Френка. Чи він іще живий? Говорив не те, що потрібно, висловлювався вільнодумно. «Ні,— подумала вона,— йому чомусь подобаються японці». Можливо, ідентифікує себе з ними, бо вони потворні. Вона завжди казала Френку, що він потворний. Розширені пори. Великий ніс. У неї самої шкіра мала незвично досконалу текстуру. «Чи він загинув без мене?» «Фінк» — це означає «в'юрок», пташина така. А кажуть, що птахи помирають.

— Сьогодні знову в дорогу? — запитала вона молодого водія-італійця.

— Завтра.

— Якщо вам не подобається у Сполучених Штатах, чому б не перебратися сюди назавжди? Я уже довго живу у Штатах Скелястих Гір, і тут не так вже й погано. Раніше я мешкала на Узбережжі, у Сан-Франциско. Там у людей теж є проблеми через колір шкіри.

Зиркнувши на неї, молодий італієць, який зіщулено сидів на табуреті перед стійкою, відповів:

— Леді, в такому містечку навіть день перебути чи провести ніч — і то важко. Оселитися тут? Господи, якби я тільки міг знайти іншу роботу, щоб не бути постійно в дорозі та не обідати у таких місцях, як оце...

Помітивши, що кухар побуряковів, італієць замовк і почав пити свою каву.

— Джо, ти сноб,— сказав йому старший водій.

— Ви могли б оселитися у Денвері,— сказала Джуліана,— там ліпше.

«Знаю я вас, американців зі Сходу,— подумала вона.— Вам подобається гучний успіх. Ви марите грандіозними планами. А Штати Скелястих Гір для вас глухомань. Тут від довоєнних часів нічого не змінилося. Старі пенсіонери, фермери, просторіки, вайлуваті, бідні... А всі хлопці із клепкою в голові ринули на Схід, у Нью-Йорк, перетнувши кордон легально чи нелегально. Тому що там гроші. Великі промислові капітали. Простір для дій. Німці багато чого змінили своїми інвестиціями... Вони швидко змогли відбудувати Сполучені Штати».

— Хлопче,— хрипко й розгнівано сказав кухар,— я не надто люблю євреїв, але бачив декого із їхніх біженців, коли вони тікали з ваших Сполучених Штатів у 49-му. Тепер там заправляєте ви. Якщо там лишилося багато будівель і легких грошей, які просто прибрати до рук, то це тому, що вони вкрадені у євреїв, яких вигнали з Нью-Йорка через той клятий нацистський Нюрнберзький закон. Я жив у Бостоні, коли був малим, і мені до євреїв немає особливого діла, але я й подумати не міг, що расистський закон нацистів буде прийнято у США, навіть якщо ми й програли війну. Дивно, що ти досі не в армії Сполучених Штатів і не готуєшся до вторгнення в якусь маленьку південноамериканську республіку за наказом німців, щоб вони могли відтіснити японців ще трохи...

Обидва далекобійники зірвалися на ноги з рішучістю на обличчях. Старший взяв зі стійки пляшку з кетчупом і стис у руці, тримаючи за горлечко. Кухар, не повертаючись до них спиною, намацав позаду себе виделку для м'яса і виставив перед собою.

— У Денвері будують злітну смугу з термостійким покриттям,— сказала Джуліана.— Щоб там могли приземлятися ракети «Люфтганзи».

Жоден із чоловіків не поворухнувся і нічого не