read-books.club » Сучасна проза » Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро 📚 - Українською

Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

160
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ноктюрни" автора Кадзуо Ісігуро. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 56
Перейти на сторінку:
вдалося.

Я трохи поміркував, а потім тихо сказав:

— Ваша правда, пане Ґарднер, не вдалося. Вона не дожила до того часу, коли в нашій країні почалися зміни.

— Прикро, страшенно прикро. Вона була хорошою жінкою, не сумніваюся. Якщо ви кажете правду і моя музика справді приносила їй дрібку щастя, то це важить для мене дуже багато. Прикро, що їй не вдалося. Було б жаль, якби так само сталося і з моєю Лінді. Е ні, тільки не з Лінді. Тому я й хочу, щоб вона відійшла.

Гондола легенько тицялась у пристань. Простягнувши руку, Вітторіо тихенько окликнув пана Ґарднера, і той, загаявшись ще на кілька секунд, підвівся і вибрався з човна. Я з гітарою в руках був тієї миті вже на пристані: просити Вітторіо підкинути мене трохи далі у мої плани не входило. Пан Ґарднер вийняв портмоне.

Вітторіо, схоже, винагородою був цілком задоволений. Звично пробурмотівши кілька ввічливих фраз і змахнувши на прощання рукою, він зістрибнув назад у гондолу і поплив собі.

Ми дивилися, як він зникає у темряві, а наступної секунди пан Ґарднер уже вкладав мені у долоню чимало банкнот. Я сказав, що це справді забагато, що так чи інак для мене то була велика честь, проте переконати його взяти бодай щось назад не зумів.

— Ні-ні, — замахав він рукою у мене перед очима так, наче хотів будь-що спекатися не тільки тих грошей, але й мене, цієї вечірньої пори та й узагалі, либонь, усього цього періоду свого життя. Потому пан Ґарднер рушив до входу у свій палаццо, та за кілька кроків спинився й озирнувся на мене. Вуличку, де ми стояли, канал, усе навколо вповивала тиша, звідкілясь іздалеку долинало тільки ледь чутне бубоніння телевізора.

— Ви грали сьогодні чудово, друже, — мовив він. — У вас легка рука.

— Дякую, пане Ґарднер. Та й ви співали пречудово. Як завжди.

— Можливо, я ще прийду перед від’їздом на площу. Послухати, як ви граєте зі своєю командою.

— Сподіваюся, пане Ґарднер.

Та я ніколи більше його не бачив. Через кілька місяців, уже восени, я почув, що подружжя Ґарднерів розлучилося: про це десь прочитав і переповів мені один офіціант із «Флоріана». На мене хвилею накотилися спогади про той вечір, на душі стало трохи сумно. Адже пан Ґарднер був, схоже, чоловіком дуже порядним і, як не крути, повернеться він на сцену чи не повернеться, його ім’я залишиться у когорті великих назавжди.

За будь-якої погоди

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубіла розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувана — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший...

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді

1 ... 8 9 10 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"