read-books.club » Сучасна проза » Дім на березі озера, Мері Лоусон 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім на березі озера" автора Мері Лоусон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 68
Перейти на сторінку:
однією з останніх, і я дуже чітко пам’ятаю, що вона сказала. Вона плакала спочатку, плакала й тепер. Місіс Стенович була велика м’яка жінка, що на вигляд наче не мала кісток, і весь день говорила з Господом, а не тільки проказувала молитви й подяку за столом, як усі ми. Якось Метт сказав, що вона несповна розуму, як усі євангелісти, за що батьки заборонили йому заходити в їдальню цілий місяць. Якби він просто сказав, що вона несповна розуму, то йому б за це не перепало. Він втрапив у халепу саме через зневагу до її вірувань. Толерантність до різних релігій була кредо нашої родини, а той, хто його порушував, робив це на свій страх і ризик.

Хай там як, а вона підійшла до нас і глянула на кожного по черзі, доки сльози котилися її щоками. Ми не знали, куди дивитися. Містер Стенович, якого називали Базікалом, бо він ніколи й слова не проронив, кивнув Люку й Меттові й швидко втік назад у вантажівку. На мою тривогу місіс Стенович раптом притисла мене до своїх здоровенних грудей і сказала: «Кетрін, люба, сьогодні велика радість буде на небесах. Твої батьки, Царство Небесне дорогеньким їхнім душам, відійшли, щоб возз’єднатися з Господом нашим, і воїни небесні зрадуються, вітаючи їх. Тяжко, пташечко, але подумай, який щасливий буде Господь!»

Вона всміхнулася мені крізь сльози і знову мене стисла. Її груди мали запах тальку і поту. Я ніколи його не забуду. Той запах і думку, що там, на небесах, зрадувалися, бо мої батьки померли.

Бідолашна Лілі Стенович. Я знаю, що вона була щиро вбита горем через смерть наших батьків. Але згадка про неї – найчіткіший з усіх споминів про похорон, і, чесно кажучи, мене це й досі обурює, дарма що стільки часу минуло. Просто мені хотілося б мати приємніший спогад. Мені хотілося б мати чіткий образ нас чотирьох, як ми стоїмо вкупочці, підтримуємо одне одного. Але щоразу, коли я викликаю його в уяві, бачу Лілі Стенович, перед лицем її груди, мокрі від сліз.

Глава 3

Я довго не розповідала Деніелові про свою родину. Коли ми тільки почали зустрічатися, то, як усі, потроху обмінювалися особистим, але в деталі не вдавались. Думаю, я розповіла йому, що батьки померли, коли я була дитиною, а інші родичі живуть на півночі, й іноді я їх провідую. Хіба що додала ще кілька подробиць.

Про походження Деніела я знала багато, бо воно було, так би мовити, на видноті, просто в університеті. Деніел – професор Крейн із зоологічного факультету. Його батько – професор Крейн з історичного факультету. Його мати – професор Крейн з факультету образотворчих мистецтв. Невеличка династія Крейнів. Чи, як мені потім стало відомо, маленька гілка великого родового дерева Крейнів. Перш ніж емігрувати в Канаду, предки Деніела мандрували культурними столицями Європи. Вони були й лікарі, й астрономи, й історики та музиканти, кожен, безсумнівно, – майстер своєї справи. Супроти всього цього невелика саморобна підставка для книжки прабабусі Моррісон видавалася трохи жалюгідною, тож я тримала її в секреті.

Але Деніел – людина допитлива. Це їхня з Меттом спільна риса – єдине, що в них спільне, тому не думайте, що в Деніелові я знайшла заміну Меттові, – допитливість, що поширюється майже на все. Одного вечора, коли ми зустрічалися вже декілька тижнів, він попросив: «Отож, Кейт Моррісон, розкажи мені про себе».

Як я вже зауважила, це було на самому початку наших стосунків. Тоді я ще не знала, що це маленьке Деніелове прохання покладе початок тому, що згодом стане проблемою між нами, проблемою, яку я описувала собі як «Деніел просить у мене більше, ніж я можу дати», а Деніел мені – як «я не допускаю його у своє життя».

Я походжу не з того оточення, де люди обговорюють негаразди у взаєминах. Коли хтось робить або каже щось, що тебе засмучує, про це не можна говорити. Може, це ще одна риса пресвітеріанства; якщо одинадцята заповідь говорить: не виказуй емоцій своїх, то дванадцята – що засмучений, не визнавай, а коли вже всьому світу видно, що це так, у жодному разі не пояснюй, через що. Ні, проковтуй свої почуття, заштовхуй їх глибоко в себе, де вони можуть живитися, рости й розростатися, розцвітати, аж доки ти вибухнеш, непрощенно, на цілковите здивування тієї людини, яка тебе образила. У Деніеловій сім’ї куди більше кричать, обмінюються звинуваченнями й гримають дверима, але при цьому куди менше дивуються, бо діляться почуттями.

Отож, я цілі місяці не говорила Деніелові, що часом через нього я почувалася так, ніби йому хотілося б покласти моє життя і все, що його стосується, на предметне скельце, і помістити під мікроскоп, як того бідолашного беззахисного мікроба, щоб роздивитися всеньку мою душу. Та Деніел сказав мені, тихо, але дуже серйозно, що відчуває моє небажання йому відкриватися. Що десь є бар’єр, який він відчуває, але не може назвати, і що його це по-справжньому гризе.

Однак саме того вечора все це чекало в майбутньому; наші стосунки ще були дуже юними й дуже захопливими. Того разу ми сиділи в ресторанчику. Неонове посмуговане світло і жовті пластикові столики на тонких металевих ніжках, постійний гамір із кухні. Смажені бутерброди «рубен» і капустяний салат, чудова кава і це маленьке прохання: розкажи мені про себе.

Тоді я не могла збагнути, чому відчувала такий спротив цій ідеї. Частково, думаю, бо я просто не вмію розкривати душу. Я ніколи не належала до підлітків, що сидять у друзів на ліжках і, прикривши рота долонями, перешіптуються, хіхікають і обмінюються секретами. І я завжди думала, що у відвертих розмовах про родичів з відносно незнайомою людиною, в покладанні приватності їхнього життя на олтар ритуалу «кращого пізнавання», який супроводжує побачення, є щось образливе. Але тепер я думаю, що великою мірою цей спротив виник, бо історія мого життя тісно пов’язана з Меттовою, і я ні за яких обставин не збиралася розділити її за чашкою кави хоч би з ким, тим паче, з кимось таким успішним, як Деніел Крейн.

Отож, я ухилялася від відповіді.

– Я ж тобі вже мало не все розповіла.

– Та ти не розповіла майже нічого. Я знаю, як тебе звати, і те, що ти приїхала звідкись із півночі. Здається, оце й усе.

– Що ще ти хочеш знати?

– Усе, – відповів Деніел. – Розкажи мені все.

– Отак відразу все?

– Почни з початку. Ні, почни з того,

1 ... 8 9 10 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім на березі озера, Мері Лоусон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім на березі озера, Мері Лоусон"