Читати книгу - "Із днів журби, Франко І. Я."

у осінній млі холодній;

тільки глухо десь кипить

у далекім середмістю

спізнених фіакрів рух.

У тиші при лампі звільна

розвиває крила дух,

отрясається з тих вражень,

що, мов курява, за дня

облягають серце й думку,

в душу тиснуться до дна.

Всі буденнії тривоги,

всіх турбот і бажань рій,

всі успіхи з жалом скрухи,

скошені квітки надій,

вся душная атмосфера

розвіваєсь, наче мла,

що в осінню ніч холодну

сонний город облягла.

І стає щораз ясніше

в сконцентрованій душі,

щось, мов тихий дзвін, лунає

у нутрі серед тиші,

і якась недовідома

там гармонія встає,

мов у гаї свисти дроздів,

гілка гілці подає.

В розколисаній уяві

піднімаєсь ряд картин:

гори в світлі золотому,

фйолетова тінь долин,

річка, наче срібна стрічка,

і скалистая стіна,

шлях закурений, мов кладка,

що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,

за штахетами в садках

георгінії і айстри

на малесеньких грядках;

стежечки круті між ними,

дерев’яний ганок ось;

по щаблях аж геть над вікна

винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,

а в душі воно живе,

все на крилах із гармоній

світла й запаху пливе.

Чую, що се власний твір мій,

хоч створив його не я;

що се часть єства мойого,

хоч не в ній душа моя.

Чую, що в отих картинах

б’ється власний мій живець,

та, проте, я пан їх, ніби

разом хвиля і плавець…

І ось раптом виринає

з рам зелених у вікні

тихеє лице жіноче,

так знайомеє мені.

Ті самі чудові очі,

що в них грав весь чар життя,

і таємний жаль за юність,

що минула без пуття;

ті самі уста рожеві,

що в них кожде слово вмить

процвітало, як фіалка,

щоби серце звеселить;

ті самі бліденькі щоки,

де легенький рум’янець

ледве тлів, мов у глибокій

шахті тліє каганець;

де так рідко грала радість,

сміх зовсім негусто ріс,

де у хвилях самотини

бачив я перлини сліз;

те саме чоло блискуче,

де яснів широкий ум,

сильна воля панувала

над роями бажань, дум.

Ми́гнув сей чудовий образ

і щезає, і зника,

і мене за серце вхопив,

мов могутняя рука.

Затріпалось бідне серце,

рветься, грає і летить,

щоб оте лице кохане

вічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!

Глянь: побитий градом лан…

Повінь… Що ж то? Над своєю

я уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю,

моя туго молода,

моя муко незабутня,

моя радосте бліда!

Моя розкоше болюща,

моє щастя, аде мій,

де в розпуці я солодкість,

в дрожі - знаходив спокій!

Та даремно! Не воскресне

те, що вклалось спочивать!

Згоєні на серці рани

не так легко розірвать.

Навіть і найтяжче горе

як в могилу віддасте,

то засиплеться помалу

і травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,

наче з-за зелених рам,

блиснуть очі і чудове

личко усміхнеться нам;

ми́гне промінь того щастя,

що - здається нам в ту мить -

все життя нам ясним сонцем

було б мусило світить.

Мигне, блисне і загасне!

Сили давньої нема,

чар погас, хіба зітхання

тихо груди підійма.

(За Ібсеном)

Чи знаєш, брате, як учать

медведя танцювати?

На бляху на залізную

веде його вожатий.

Під тою бляхою огонь

розпалює помалу,

а скрипкою збуджа в душі

любов до ідеалу.

Медвідь реве, мабуть, любов

у нього в серці тліє,

та лапи смоктані огонь

знизу все дужче гріє.

Медвідь реве, а скрипка гра;

та ось знизу́ пригріло,

на задні лапи зводить він

своє могутнє тіло.

А скрипка скочно гра та й гра,

а вуйко здер головку;

то праву задню підніма,

то ліву без уговку.

Дрібніше, швидше скрипка гра,

регочеться, то плаче,

і бляха дужче гріє, й він

дрібніше, швидше скаче.

Сей танець пам’ятає вже

до смерті бідолаха,

в одно зіллявся скрипки тон

і розпалена бляха.

Зіллялись нерозривно так,

що скрипку як почує,

то зараз в лапах запече

і зараз він танцює.

Та не один медвідь отак!

З ним, брате мій, посполу

і кождий з нас, поет-співак,

таку проходить школу.

Веде його іронія

з дзвінками та скрипками,

стать на залізний тік життя

м’якенькими лапками.

Грижа розпалює огонь,

любов на скрипці грає.

і скаче, бідний, і співа,

хоч з болю умирає.

І хоч не вмре, то так в душі

зіллються нерозривно

вражіння ті, любов і біль,

що дивно, справді дивно!

І як лише почує він

святі слова любовні,

то зараз будяться в душі

терпіння невимовні.

Горить під ним залізний тік,

горять небесні стропи,

і піднімається бідак

на віршовії стопи.

Іронія на скрипці гра,

жура кістками стука,

поет танцює і рида -

і се зоветься штука.

Поема

Присвячую А. Кримському

Мов