Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Надвечір того ж таки дня прибула до Джона Старгерста депутація ватажків Реви. Він слухав їх терпляче, так само терпляче сперечався з ними, але від свого не відступився ні на крок. Товаришам своїм місіонерам він сказав, що зовсім не прагне мучеництва. Він лише творить волю божу. Його-бо покликано нести слово господнє серед мешканців Віті-Леву.

Купцям, що з великим запалом переконували його, Джон відповів:

- Ваша мова ні до чого. Ви боїтеся тільки, аби не мати збитків. Ви цікавитесь лише грошима, а я піклуюся про душі людські. Поганів цього темного краю треба врятувати од вічних мук.

Джон Старгерст не був фанатик. Він би перший заперечив, якби про нього таке сказано. Був з нього чоловік вельми практичний і розважний. Він ані хвилини не вонпив, 4 що його виправа дасть найкращі наслідки. Він марив про те, як у темних душах горян спалахне святий вогонь, надихне їх на спасенне життя і розіллється з гір могутніми, широкими хвилями геть по всій Великій Землі, а звідти аж до найдальших та найменших острівців серед безмежного океану. Лагідні сірі очі Джонові не світилися безтямним, хворобливим запалом. Він був спокійний, рішучий, непохитний, бо всією своєю істотою вірив у вищу силу, що ним керує.

Знайшовся лиш один чоловік, який схвалив його заміри. Був то Ра-Вату. Він потайки від інших підохочував Старгерста й пропонував йому провідників, що мали довести його до найближчого підгір’я. В свою чергу поведінка Ра-Вату безмежно тішила Джона Старгерста. Запеклий поганин Ра-Вату, з темним, як і його вчинки, серцем, починав випромінювати боже світло. Він закидав навіть про те, що думає прийняти віру Христову. Щоправда, три роки тому він теж казав, що хоче вихреститись, і таки приєднався б до лона церкви християнської, якби Джон Старгерст дозволив був йому забрати з собою в нову віру і своїх чотирьох жінок. До моногамії Ра-Вату мав певні застереження як з боку економічного, так і з етичного. Крім того, місіонер своєю незгодою нізащо зневажив його. Отже, щоб довести цілковиту незалежність своїх переконань, Ра-Вату замахнувся на Старгерста здоровенною бойовою палицею. Місіонер урятувався тільки тим, що миттю прискочив до Ра-Вату, міцно обняв його і держав так в обіймах, аж поки наспіла допомога. Однак тепер усе те минуло й забулося. Ра-Вату лаштувався перейти в лоно церкви вже не тільки як навернений поганин, але й як навернений полігаміст. Він запевняв Старгерста, що жде лишень, поки вмре його найстарша жінка, дуже хвора.

Джон Старгерст поплив угору по тихій річці Реві в одному з човнів Ра-Вату, і за два дні човен мав доправити його туди, куди сягала водяна дорога, а тоді вернутися назад. Далеко на обрії мріли високі курні верховини, здіймаючись до самого неба. То було пасмо гір Великої Землі. Цілий день Джон Старгерст дивився, очей не зводячи, в той бік. Його брала нетерплячка.

Час від часу він подумки молився. Іноді з ним укупі молився Нарау, тубілець-проповідник, що вихрестився сім літ тому, коли доктор Джеме Елері Браун урятував його від гарячої печі, витративши на нього всього лише кілька плиток тютюну, два бавовняні укривала та велику пляшку цілющого бальзаму. Тільки в останню хвилину, після двадцяти годин самотніх молитов, Нарау врешті почув голос божий, що велів йому йти в гори з Джоном Старгерстом.

- Я йду з тобою, вчителю,- заявив він.

З тихою радістю вітав Джон Старгерст заміри Нарау. Сам господь бог допомагає йому, коли вже така слабкодуха істота, як Нарау, не побоялася йти з ним разом.

- Я, по правді кажу, не одважний; я наймізерніше начиння господнє,- казав Нарау ще першого дня, сівши в човен.

- Ти повинен вірити, твердо вірити,- навчав його місіонер.

Того ж таки дня річкою Ревою вгору вирушив і другий човен. Одначе плив він оддалік, ховаючись, щоб не запримітили його з першого човна. Той човен теж належав Ра-Вату, а сидів у ньому Ерірола, брат у перших і вірний помічник Ра-Вату. Цілу дорогу він тримав у руках маленького кошика, в якому лежав китів зуб. То був чудовий зуб, на цілих шість дюймів завдовжки, довершеної форми і, видно, давній віком, бо трохи зжовк і одсвічував червоним. Він теж належав Ра-Вату. А коли на Фіджі такий зуб починав ходити по руках, відбувалися важливі події. Бо там водився звичай, що той, кому подаровано китового зуба, мусив учинити волю того, хто його подарував, хоч би там що він просив - чи то чоловіка вбити, чи вчинити спілку поміж племенами. І ніколи ще ніхто з мешканців Фіджі не пішов на таку наругу, щоб, узявши зуба, не вволити бажання того, хто його подарував. Траплялося, що прохання не щастило виконати або виконувано з деякою загайкою, але наслідки тоді були кепські.

Другого дня надвечір Джон Старгерст доплив майже до верхів’я Реви й зупинився в селищі одного ватажка, що звався Монгондро. Вранці він гадав вирушити пішки разом з Нарау до верховин курних гір, що тепер, зблизька, поблискували, мов зелений оксамит. Старий присадкуватий Монгондро був чоловік плохий, привітної вдачі, він трохи недобачав, до того ж мав слонову хворобу. До військових чвар він уже втратив хіть. Монгондро гостинно зустрів місіонера, нагодував потравами з власного столу і навіть завів з ним балачку на релігійні теми.

Маючи допитливий розум, він звернувся до врадуваного Джона Старгерста, щоб той з’ясував йому, як саме повстав світ. Джон Старгерст помітив, що коротка оповідь за книгою Буття про початок світу дуже вразила Монгондро. Кілька хвилин старий курив, не озиваючись і словом. Тоді, вийнявши люльку з рота, скрушно похитав головою.

- Так не могло статися,- промовив він.- Я, Монгондро, за молодих літ умів майструвати. І минало цілих три місяці, поки зроблю було човника, зовсім маленького човника. А ти кажеш, що всю землю й воду створив один чоловік.

- Ні, їх створив бог, єдиний, правдивий бог! - перехопив місіонер.

- Нехай і бог,- міркував Монгондро.- Виходить, що все: і землю, й воду, й дерева, рибу та ліс, і гори, сонце, місяця та зірки -