Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Яне тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію.

Унікальність чи, можливо, парадоксальна закономірність фантастичної невідповідності ідеалу кохання буденності описаного почуттєвого світу, реальному інтимному життю переслідували більшість українських митців. Додаткова колізія цього протиріччя посилена різними романами у їхньому житті, а отже й різними жінками та обґрунтуванням їх місця у власних почуттях і пристрастях. Соломія Павличко добре зауважила й свідомо загострила цю разючу відмінність на прикладі листування Михайла Коцюбинського. Тема їжі й побуту активно обговорюється в листах із дружиною — і переривається пристрасними сповідями до іншої коханої жінки. 335 листів Михайла Коцюбинського свідчать, що проблеми боротьби і співіснування кохання до Олександри Аплаксіної та прагнення зберегти сім'ю супроводжували письменника протягом усього життя.

Ще одна особливість — виведення власного «святого» чи «правильного» образу кохання, як його автор розуміє та тлумачить.

Микола Костомаров так розглядав земне кохання: «…це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою». Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій. Відомий історик і громадський діяч у поетичних рядках наводить визначення кохання:

Історія стосунків викладача університету Миколи Костомарова та його студентки Аліни Кревської — цьому підтвердження. Після її вінчання та свого заслання він не ризикнув одружитися на Аліні. Повернувся до неї лише в похилому віці, коли помер її чоловік.

Пантелеймон Куліш своїх коханих вічно повчав правильному коханню. Місія його — просвітити, виховати, а може й перевиховати молодих українських дівчат, що прослідковується в листуванні та стосунках із жінками. Романи з Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Лесею Милорадовичевою та Ганною Рентель — це наукові роздуми й експериментування на тему: «Як правильно кохати?». Можливо, той панічний страх перед необхідністю повністю належати своїй пристрасті й почуттям лише до однієї жінки приводив до розриву, часом показово трагічного, як в історії з Марком Вовчком.

Відомий український громадський діяч Михайло Павлик обґрунтовував своє ставлення до Соломії Крушельнииької як не «вимогу звичайної любові», а прихильність, яка «вища над усе подібне». В листі до неї він пише: «Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимогу звичайної любові до Вас — Боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища на усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві»».

У контексті теми, яку ми тут аналізуємо, Івана Франка уявити найважче. Абсолютна більшість критиків і дослідників його творчості витворили з нього своєрідного «вічного каменяра», який лупав скалу соціального гніту і несправедливості. Навіть за сучасних умов ідеологічний контекст сприйняття письменника практично не змінився. Переглянуто лише стрижень його домагань із соціального на національний.

А поміж тим, справжній І.Франко зовсім інший. Про нього Михайло Коцюбинський у 1908 році казав: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поету-лірику, співцеві кохання і настроїв». Власне, не лише зміст, але й історія написання поезій «Зів'яле листя» спонукали як сучасників, так і декого з теперішніх науковців до пошуків предмету поетичної відвертості пана Франка. Знову наголошую, що тут не досліджуються перипетії поетових закоханостей. Важливо зрозуміти його власну версію сприйняття кохання.

Збагнути бачення його лірики, на мій погляд, допомагає відомий український поет і громадський діяч Микола Вороний, який у 1926 році на сторінках «Всесвіту» у споминах «Перші зустрічі з Іваном Франком» пише: «Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливо збірка «Зів'яле листя» є ліричною драмою його власної душі. І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив честь мені повідати. Так, все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни І.Франко виводить її у своїх поетичних та прозових творах «Лісова ідилія», «Перехресні стежки» 39.

Претенденток на романтичну пані ліричної поезії Франка було достатньо. Для прикладу, Марія Білецька у своїх спогадах переконує, що символ поетового кохання — її сестра Ольга. Лише сам Франко дає остаточну відповідь на запитання про його ідеал кохання, коли згадує: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших десять літ; її випливом були мої писання «Маніпулентка», «Зів'яле листя», дві п’єси в «Ізмарагді» і ненадрукована повість «Лель і Полель». Після цього вам буде зрозуміла п'єска «Тричі мені являлася любов» у «Зів'ялім листю».

Платонічні почуття поета все більше формують його кохання як мрію, позбавлену конкретного обрису. У тих же поезіях збірки «Зів'яле листя», на мою думку, звучить квінтесенція