Читати книгу - "Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!
В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
— Чого? — дивувалась молодиця. — Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.
Іде, приказує:
— Зайдіть же, зайдіть, — глядіть. Не погордуйте.
А наостанку:
— Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
Пішла повеселівши.
Оксана провела її очима.
— Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.
XIIНіби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою…
— Пам'ятаєш: «Насте, го-ов!»
Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
— Що таке?
Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли — не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учителів, шкільні екскурсії, вечірки… З'явилась думка — влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі — скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.
Настрій розгорався, як на вітрі жар. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток і молодий запал.
То підкидається сміхом, як крем'яхами:
Ой пряла чи не пряла, Прости, боже, що збрехала. І клоччя курить…То знову, як продовження цієї, - глибокий, чистий молодий смуток:
Кру… кру… В чужині умру. Поки море перелечу, Крилонька зітру.На тину, коло воріт, як із землі, виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати загонити спати, заслухалась.
— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зітхнула:
— Та ви ж довго не загулюйтесь, діти.
…Згадали шкільні гри. Ніч, ясно, моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як, бувало, на вечірках по шкільній залі:
— Жито чи пшениця? Серп чи молот?
Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.
— Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого «друга» запитав він Костя, а далі почав:
— Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…
І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
…Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись. — Та й нащо вона, ця бандура? — питав Валя.
— Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали, — пояснив Василь.
Вітя був насуплений — прояснів.
— Я вперше побачив її — думаю, думаю, — ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан — не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.
— Сміються.
— Василю, знаєш що? — надумав Валя. — Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.
— Беріть, спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб'є печінки.
Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп.
Регіт.
Оце так машина!
…Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.
— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя. Дівчата заздро почали прислухатися. Аж ось щось застукотіло в двері. Тихий голос Костя:
— Дівчата, ви ще не спите?
Кинулись. Обидві разом:
— Ні, а що хіба?
- Ідіть, будемо ступу судити.
— Що?
— Суд над ступою вчинимо.
Соня схопилась, пішла по сінях.
— Суд! Суд!
Далі швидко те-се на себе — вискоком із сіней.
Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
Босий, без шапок, у білих сорочках.
Голова:
— Прикладний суд над ступою гражданина села Липового
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко», після закриття браузера.