Читати книгу - "Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря, Іван Семенович Левицький"

Саме в той час прийшла вістка на Україну, що цар Олексїй помирив ся з королем. Як ми вже говорили попереду, Поляки вигнали московське військо з Білої Руси. Цар мусїв миритись з ним і оддав Польщі половину України по сам Днїпро, все Поділлє, Київщину і Білу Русь. Один тільки Київ з повітом, до Трипілля та Стайок зостались при гетьманї Бруховецькому та під Москвою.

Сей мир ставає 1667 року в Андрусові і тим зветь ся андрусівським. Цілою половиною України поступив ся Польщі московський боярин Ордин-Нащокин, що переговорював ся з Поляками в Андрусові. Цар обіцяв ще до того заплатити один мілїон золотих, чи двістї тисяч карбованців тим польским панам, котрі мусїли перебратись з гетьманщини Бруховецького на польский бік Днїпра і покинути свої маєтности. Цар з боярами оддали Польщі половину України, а козаків навіть про те й не спитали, не тільки що не покликали на раду в Андрусів… В Андрусові постановили, що Запорожжя зостаєть ся під московським царем, але щоб і цар і король мали право оборонятись од Татар запорожським військом і забороняти їм пливати по Чорному морі, нападати на Турків, щоб не роздражнити турецького султана.

Сей андрусівський мир лягав важким каменем на Україну, а ще важчим на Запорожжя. Поляки говорили боярам, що треба роздїлити Україну між Польщею й Москвою, щоб зовсїм знести козаччину, тоб то, щоб вигубити саму силу України, а потім господарювати на Українї, як Польщі й Москві буде завгодно, бо вже нїхто не буде мати сили оборонятись од їх обох. На Запорожжі пішла чутка, що московський цар хоче миритись і з Татарами. В Крим до хана їхав уже московський посланець Ладиженський з гостинцями і з листами до хана. З ним їхали і татарські посланці. Запорожці побачили, що їх хотять уже здавити з трьох боків: з Польщі, з Москви і з Криму; вони перейняли на дорозї Ладиженьского, привели в Сїч, забрали в його гроші і папери і сховали в Сїчі. Новий кошовий Остап Васютенко вговорив козаків на радї випустити Ладиженського. Його випустили ще й для проводу послали з ним сорок козаків. Тільки що вони за дві верстви одплили по Днїпру, їх догнали козаки на човнах і звелїли їм пристати до берега. Козаки звелїли москалям розібратись і тїкати в воду. Тільки що вони кинулись в воду, на їх почали стреляти з рушниць. Куля потрапила в Ладиженського і він потонув. Після того Запорожці постановили пристати під руку Дорошенка, йти на Україну і виганяти московських воєвод, щоб вони не дерли податки з братів Українцїв.

Нелюбов до Бруховецького і до його приятелів, московських воєод виросла та прибільшувалась, а воєводи та московські збірачі податків дерли і з козаків і з селян, скільки можна було здерти. Воєвода Волконський в Полтаві записав козаків між міщанами і брав з їх податки і чинш з пасїк. Московські перепищики їздили по селах пяні і брали в свої кишені з чоловіка по шагу й по два шаги. Разом з Москалями обдирали народ і козацькі полковники, наставлені Бруховецьким, а не вибрані козаками. Полтавський полковник Витязенко за малу провину одбирав у мужиків товар і конї, загадував мужикам возити. йому дрова. Козаки й селяни ненавидїли московських збірачів податків, ловили їх і били. Міщани й селяни не любили козаків за те, що вони й собі брали з їх податки в гетьманський скарб. Всї згожувались в тому, що Бруховецький накликав на їх московську пеню: воєвод, москалїв та московських переписувачів і збірачів усяких податків. Всї ненавидїли гетьмана.

Тимчасом гетьман Дорошенко зовсїм піддав ся під власть турецького султана і його думка, за поміччю Турків і Татар, одбити ся од Москви і од Польщі чим далі тим більше розходилась між козаками. Ще перед андрусівським миром, зимою 1666 року, Дорошенко зібрав під Лисянкою козацьку старшину і говорив, що треба вигнати з України всїх Поляків в Польщу, передати ся під власть Турків і Татар і потім з ордою йти на Бруховецького за Днїпро, щоб вирвати з рук царя сусїдню Україну: Старшина одного полка почала кричати на Дорошенка:»ти татарський гетьман! тебе постановили Татари, а не військо вибрало; ми поїдемо до короля!«»Про мене, їдьте й зараз! ви на мене не кричіть; я вас не боюсь«. З сими словами Дорошенко поклав булаву і пішов собі в город: то був знак, що він одрікаєть ся од гетьманства. Полковники і вся старшина догнали Дорошенка вернули назад і знов настановили гетьманом.

Тодї Дорошенко дав знати в Крим і Царгород, що Україна передаєть ся під власть султана та кримського хана. Тодї султан звелїв ханові Аділь-Гиреєві, щоб він ішов з Татарами на Польщу. В осени 1667 року хан послав татарського царевича Девлета-Гирея на Україну. Царевич кинув ся на гетьманщину Бруховецького, на Крилов, Переяслав, Ніжин, набрав тисяч з пять бранців, оступив ся під Умань і через два місяцї злучившись з козаками, рушив на короля. Козаки й Татари рушили на Межибіже, розбили до останку польске військо, взяли в полон польского воєводу Маховського і в кайданах послали в Крим. Після того Татари й Дорошенкові Козаки кинулись під Львів, Камянець, набрали в полон шляхти, жінок, дїтий та жидів.

Москва стревожилась; вона боялась, щоб Дорошенко і справді, за поміччю Татар, не одняв од неї усїеї України. Московський воєвода Шереметєв слав листи до Дорошенка, просив його одкаснутись од Татар і пристати до Москви. Шереметєв послав свого посланця в Чигирин, намовляв митрополїта Йосифа Тукальского, печерського архимандрита Іннокентия Ґізеля, Юрия Хмельницького, щоб вони вговорювали Дорошенка приставати до Москви, слав Дорошенкові дари, щоб вірно служив королеві й цареві. Але Дорошенко був не з таківських. Він ненавидів Польщу, не йняв віру Москві і одказував Шереметєву, що він боярства з Москви для себе не хоче, до короля не пристане, а до царя готов би й пристати, як би він не слав своїх воєвод на Україну та не зачіпав козацьких прав та вольностий. Дорошенко докоряв московським воєводам, що вони роздерли Україну на дві половини, хотять з Поляками знести козаччину, наслали московських писарів записувати людий і брати податки на царя по московському звичаю. Дорошенків брат, Грицько,. писав до московських воєвод, що гетьман може-б і привернув ся