Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

з лагідним сонцем і синіми океанами. Жили на Землі так само, як і в нас: були бідні, були багаті. Потім бідні повстали проти багатих, щоб одібрати їхнє майно і розділити між усіма. Боротьба була довга, кривава і закінчилася в середині двадцять першого століття перемогою повсталих. Проте переможені багатії зуміли оволодіти космічними ракетами й залишили Землю. Вони довго блукали у просторі, поки не знайшли планету, на якій ми зараз живемо. Планету назвали Спасителем.

— Спаслися… — мовив голос із темряви — мені видалося, з насмішкою.

— Спаслися, — відповів я неохоче, тому що мене перепинили.

— І багато часу відтоді минуло, як ваші предки знайшли… Спасителя?

— Чотириста років…

— А далі що? — запитав голос.

— Так і живемо на Спасителі, — сказав я.

Слово, мабуть, їм не сподобалося. Ну а мені не до вподоби був їхній допит — що їм від мене потрібно?

— Як живете? — знову запитали мене.

— По-всякому, — сказав я. — Одні володіють багатством, інші, як оце ми на ракеті, шукають здобич у космосі.

Кому не вдалося ні те, ні інше, прислуговують багатим.

У темряві довго мовчали, відтак запитали:

— А як же Земля?..

— Про Землю у нас говорити не заведено. Можливо, хтось із Перших знає про неї. Решта забула.

— Забула?

— Ніхто не знає її координат.

— А якби знали ви?.. — запитали з темряви.

Я стенув плечима — запитання мені набридли. Однак вони мовчали, ждали відповіді. Я сказав:

— Покажіться.

— Навіщо? — запитали мене.

— Поговоримо як рівні, — сказав я. — Ви мене бачите, я вас ні.

Знову щось схоже на сміх прошамотіло у пітьмі. Це мене зачепило за живе: я відчув себе котеням, грою з яким розважаються дорослі.

— Покажіться! — повторив я.

Пітьма негайно щезла. Переді мною був квадратний зал, один із тих незліченних залів зі статуями і картинами, які ми бачили у всіх містах. Повний пишності й повітря, він здавався від підлоги до стелі наповненим вологою, ніби його залила велетенська крапля роси. Посередині залу, на відстані двох ярдів од мене, стояв вузький і довгий — майже через увесь зал — стіл. За ним сиділи трос. Вони були дуже молоді, юнак і дві дівчини, майже дівчатка. Вони і розмовляли зі мною. Признатися, я зніяковів. Я сподівався побачити Знавців у скуфіях і мантіях, а вони були зовсім юні й красиві, як боги. Я зацікавлено запитав їх:

— Звідки ви тут?

— Ми вартові, — відповів юнак.

— Не розумію, — признався я.

— Охороняємо планету, — пояснив він.

— Від кого? — запитав я.

— Від вас.

— Від нас?..

— Від вашої… команди.

Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.

— Чому ви охороняєте її?

— Тому що вона музей.

Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:

— Мертві міста?..

— Це вони для вас мертві.

— Що ви хочете цим сказати?

— Погляньте…

Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:

— Чому золотий?

— Тому, що він золотий і є.

— Тепер?..

— І тепер…

Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.

— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.

Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.

— Не може бути, — сказав я, — там свинець і графіт!

— Для вас свинець і графіт…

— Чому? — я йшов напролом.

Юнак, котрий досі стояв за столом, сів на невидиму для мене лаву, — обоє дівчаток сиділи по ліву руку від нього.

— Бачите, — сказав він, — це пов’язано з історією нашої планети.

Відверто кажучи, вигляд цих молокососів мене зовсім не лякав. Якщо вони розмовляють зі мною і нічого мені не заподіяли, то навряд чи посміють узагалі щось зробити. Зрештою, у нас в трюмі чотири анігілітних бомби, вони рознесуть бабусю-планету на шматочки. Я стояв, думав про це, а хлопчик сидів навпроти мене і, дивлячись в очі мені, хмурився, Раптом він запитав:

— Ви упевнені в своїх бомбах?

Мене наче штрикнули ножем.

— Про що… ви? — запитав я.

Дівчиська захихотіли — ввічливо так, противно, а хлопець, ніби й не запитував про бомби, сказав:

— Ця планета називається Ольмія. Наша цивілізація виникла і розвинулася тут мільйон років тому. Але поступово вичерпувалися природні багатства, повітря ставало усе розрідженішим, сонце тьмяніло. Ми знайшли інші світи і переселилися туди. Але ми продовжуємо любити Ольмію. Тут наша історія, культура і психотехніка.

Завваживши, що у мене здригнулося жовно, — я й справді не второпав, що він розуміє під психотехнікою, — хлопець сказав:

— Ви бачили графіт замість діамантів. Це тому, що кожна наша річ відчуває, якими очима на неї дивляться. І… оберігає себе, захищається.

Я чувся не в своїй тарілці, дівчиська зиркали на мене, як на морського їжака. І водночас у їхніх очах спалахували насмішкуваті вогники. Словом, нас на планеті схопили за руку на місці злочину, а мене