Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

— Тепер нас не так просто взяти в руки, — погордливо вигукнув старий капітан. — Наші люди є скрізь, і вони попередять мене. — Старий трохи притишив голос: — Навіть там, біля їхнього президента…

Від тієї сутички минуло дві години. Час немалий, щоб вгамувалися пристрасті в капітановому серці. Судно проминуло чимало річкових закрутів, туркотіло тепер по сліпучій розлитості хвиль між затопленими хижками, поодинокими деревами, що сумовито й безнадійно чатували уздовж берегів, завидькувато дивилися на тих, кому прослалися далекі дороги.

Сонце вибралося на самісіньку середину неба і, розморене, лило на землю потоки нестерпної жароти, спрагло припадало промінням до каламутного річкового плеса.

Річка парувала. Тут, у цих широтах, ніщо й ніде не сховається від безжального сонця, як не може ніщо сховатися й від всюдисущого ока пана президента, від його сторожких поліцаїв. В Крутояровому серці — тоскна тривога. Як скінчиться ця нелегка подорож? Перед професором раптом постало обличчя старого шведа: хрящуватий дзьобатий ніс, очі в глибоких западинах, безкровні губи. Ті губи витискають глухі, пройняті жагучою надією слова: “Ви належите до людей, які не відривають науку од справедливості”. Він був певен, той дивний, впертий чоловік, що професор Крутояр не відмахнеться од його заклику, Так воно й сталося. Так воно й мусило статися.

Крутояр пам’ятає, як вони того дня втрьох — Олеся навмисне послали кудись на вулицюі- зібралися на коротку нараду. Важкий, вайлуватий Бунч, мнучи змокрілу від поту хусточку, довго супив брови, сопів, жував товстими губами, роздивлявся кінчики своїх черевиків, аж доки видавив хрипким, невдоволеним голосом: “Я не люблю романтичних історій, але ви можете розраховуєм на мене”. Гарячий, відчайдушно сміливий Самсонов, схопившись на ноги, замахав руками Він не припускав навіть думки про відмову. Негайно збиратися в дорогу, негайно міняти маршруті Він говорив із таким завзяттям наче хтось думав інакше. Професор засміявся, поплескавши Самсонова по плечу.

— Якщо спільна думка на користь Ван-Саунгейнлера, ми повинні сьогодні ж взятися за підготовку до подорожі. Про Ріо-Анчо ми зараз повинні забути. Шлях наш проляже у верхів’я Ріо-Оскуро. Подзвонимо в голландське посольство і з’ясуємо все, що треба. І обов’язково лишимо лист із застереженням, на випадок якихось ускладнень Хай посольство офіційно повідомить уряд пана президента про нашу експедицію і попросить сприяти нам. Де вже тут вдаватися до провокацій, коли сам президент візьме на себе місію захисту експедиції?.. Хоча, кажучи відверто, нас може спіткати чимало прикрих несподіванок…

І ось тепер оця сутичка з поліцією…

Думка про таємничу радіограму Ван-Саунгейнлера не давала Крутоярові спокою. І чим більше думав він про неї, чим глибше аналізував деталі політичної ситуації навколо голландця, тим болісніше ставало йому на серці.

Ланчія розмірено туркотить, долаючи водяний простір.

— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?

Бунч сонно щось бурмоче, ніяк не воліючи прокидатися. Та врешті розплющує очі й озивається ватяним, хрипкуватим голосом. На його думку, особа голландця дратує не лише місцеві власті, а й самого президента, того самого пана президента, який ще минулого року оголосив на весь світ про настання в його республіці “тисячолітньої ери процвітання”, який повернув поміщикам-латифундистам всі націоналізовані землі. Уряд пана президента не любить надто цікавих пронозливих іноземців, яким кортить докопатися до чогось сумнівного і таким чином похитнути владу економічних босів і військової еліти. І тому Бунч вважає, що їм треба бути особливо обережними.

— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже професор Крутояр, трохи роздратований надмірною Бунчевою обережністю. — Зрештою, ми виконуємо вказівку нашого уряду. Це ніскільки не політична акція, а міжнародна, культурна, гуманістична місія.

— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.

— Ми не торкаємося їхніх справ, їхньої політики, — гуде басовито Крутояр. — Може, голландець щось там і з’ясував, виявив, може, він навіть має якісь обвинувачення проти пана президента, але це нас не стосується. Ми — науковці, ми — дослідники.

- Із цим я згоден, — бурчить задишкувато лікар.

— То чому ж ці йолопи в поліцейських мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів’я Ріо-Оскуро? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам’ятаєте, Кириле Трохимовичу, як було досі? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там! Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!

— Ні, зовсім не “раптом”, дорогий професоре, — посміхнувся втомлено Бунч. — Коли мер дізнався, що ми збираємося розшукувати Ван-Саунгейнлера, то одразу ж змінив своє ставлення до нас. Не в його владі заборонити цю подорож, але я бачив, що він ладен був з’їсти нас разом з тельбухами.

Так, це була правда. Історія Ван-Саунгейнлера крила в собі щось незвичайне, суперечливе. Крутоярові згадалися повідомлення, які він читав раніше в газетах про банкет, влаштований Батісом у палаці Мірафлорес на честь “мужньої людини й друга”, про нагородження голландця вищим орденом республіки. Здається, президент Батіс і голландець були давніми знайомими, їх єднали якісь особливі зв’язки ще з часів минулої війни. Генерал Батіс навіть пишався тим, що йому довелося зустрітися в Лондоні з Саунгейнлером, і тепер охоче запрошував його до свого рідного дому. Але те, що було колись, ніяк не в’язалося з сьогоднішнім днем…

Під тент зайшли Самсонов і Олесь.

— Шановне товариство, — сказав, як завжди, жартома молодий географ, — бачу, ви зайняті розв’язанням великих світових проблем. Не забувайте, що світ, як це стверджує один милий, кирпатий філософ, — Самсонов хитро усміхається Олесеві, - матеріальний у всіх його проявах. Отож, для підтримки його матеріального існування чи не поповнити нам свої шлунки найматеріальнїшими предметами харчу? Хто за це, прошу голосувати!

— Я обома руками й ногами за! — враз повеселішав Бунч і встав з крісла. — Шановний професоре, прошу до столу. Мені здається, що за обідом ми позбудемося всіх наших сумнівів…