Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"

Море шумить.

Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.

Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.

На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:

— Як же його звали?.. Як?

Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.

А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.

— Ти оспівуєш знахарство!

— А ти зневажаєш народну медицину!

— Теж мені медицина: шахраюватий шаман, вигукуючи безглузді слова, гатить у бубон, щоб прогнати “злих духів”!

— Не поспішай з висновками. Народна медицина — зовсім не шахрайство.

У світлій просторій палаті були двоє: вилицюватий чорноокий лікар-чукча Хітто і хворий геолог Іван Черкас — давні приятелі, що несподівано зустрілися після тривалої розлуки.

— Не поспішай з висновками, — повторив Хітто. — Скажи мені, прошу: чи погодився б ти двадцять років тому на пропозицію лікувати твою рану пліснявою?.. Я певен, ти б зарепетував: “Забобони! Знахарство!” А чим врятували тебе від смерті ми? Пеніциліном, який видобувається з тієї ж таки зеленої плісняви!

— Ну, це річ зовсім інша! — Черкас підвівся з ліжка, обома руками підважив закуту в гіпсовий панцир ногу і обережно поставив її на килимок біля ліжка. — Тут — наука!

— Правда! — посміхнувся Хітто. — А поглянь-но, прошу, сюди!

Він розстебнув халат і оголив груди. Від правого плеча навскіс вниз ішов великий, застарілий шрам, а прямо проти серця виднілись сизувато-білі рубці.

— Отак пошматував мене ведмідь тридцять років тому, коли я вперше пішов з батьком на полювання. Ти бачиш — справді страшна була рана. І я вижив. Лікував мене мій дід Енкамай.

…Пригадую: ніч, палахкотить багаття. Енкамай, оголений до пояса, хилитається з боку на бік, наспівуючи щось одноманітне, незрозуміле. Потім він підвівся, пішов у темряву і незабаром повернувся, несучи перед себе велику, грубо обтесану кам’яну скриньку. Поставив її просто на сніг і, важко одсапуючи, витер піт. Розкидав багаття. Затоптав головешки. Розкрив скриньку.

До цього я мав лише одну турботу — не закричати. Це було дуже важко, бо моє тіло роздирав нестерпний біль. Але тепер я забув про все на світі.

“Камінне шаманство! — сяйнула в мене думка. — Це значить, що моя справа зовсім кепська!”

Всі в нашому стійбищі знали, що мій дід якимсь дивним чином врятував п’ять чи шість безнадійно хворих. Від його “пацієнтів” годі було вирвати й слово, а сам Енкамай запевняв, що ніякого “камінного шаманства” не знає і взагалі шаманити не вміє. Навіть мені, своєму улюбленцю, він не хотів розповісти нічого. І ось тепер я побачив усе на власні очі.

Енкамай щось витяг зі скриньки, потім почувся легенький звук, ніби клацнули вовчі шелепи. І зразу ж у руках мого діда з’явився клубок мерехтливого блакитного вогню.

— Що це, Енкамаю?! — перелякано прошепотів я.

— Лежи, лежи! — відповів він зосереджено. — Я закрию тобі обличчя, але то так треба. Тобі зараз полегшає. Спи. Спи.

Підмостивши опори, він накрив мою голову кам’яною скринькою так, що я не бачив нічого. Лише коли до моєї рани на грудях торкнулося щось холодне, мені в очі вдарило блакитне сяйво. Я помітив: світився великий плескатий камінь. По ньому перебігали швидкі іскринки, — згасали і знов спалахували, — і це тривожне мерехтливе світло проходило навіть крізь закриті повіки. А на цьому камені лежав інший, — він теж світився, але тьмянкувато, заспокійливо, зеленаво.

Чотири рази перекладав Енкамай обидва камені з місця на місце, аж доки обійшов усі мої рани. При цьому він мимрив щось собі під ніс, але що саме — я не міг збагнути. Та — дивна річ! — у мене з кожною хвилиною зменшувався біль; мною оволодівав незвичайний стан, — мені здавалось, що я став легесенький, немов хмаринка, і ось-ось зрину у височінь, — а в той же час не міг навіть поворухнутись. Я наче спав з розплющеними очима. А потім я чи й справді заснув, чи просто втратив свідомість.

Прокинувся я, кажуть, через два дні, коли мої рани вже почали загоюватись. Енкамай сидів біля мене почіпки, курив і лагідно всміхався.

— Камінне шаманство! — прошепотів я через силу.

— То тобі приснилося, хлопче! — сказав Енкамай. Він моргнув мені по-змовницькому, і я зрозумів: ні, то було насправді — і урвище біля озера, і палахкотливе багаття, і сяючі камінці, що повернули мені життя.

Проте Енкамай і цього разу не розповів мені нічого. Він пообіцяв розкрити таємницю пізніше, коли я виросту…

Геолог, який слухав цю розповідь з напруженою увагою, вигукнув:

— Ну, то далі, далі!.. Невже на цьому й скінчилась історія з Енкамаєвим амулетом?

— Ні, не скінчилася! — хитнув головою Хітто. — Я сподіваюсь, що саме ти й допоможеш мені розкрити цю таємницю до кінця.

…Років через два після отого мого невдалого полювання до нас приїхав російський лікар, Григорій Петрович Колобков. йому доводилось не тільки лікувати, а й вчити нас грамоті, боротися проти забобонів, насаджувати культурні навички, — взагалі, виконувати найскладніші обов’язки нечисленних тоді на Чукотці комуністів. Він був розумний і