Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, «другий»:

— Ка! Ем! И! Ша!

— Я гадаю, доволi, — сказав сивий лiкар.

— Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

Професор теж був задоволений.

— Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, — звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.

— Якщо заважатиме, то приїду, — намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.

— Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.

Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, — однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.

Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.

— Дозвольте йти? — спитав курсант Коваленко.

— Iдiть.

- Єсть, iти!

Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.

— Чому мене не виписують? — запитав вiн.

- Є наказ округа затримати.

— Чому?

— Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:

— Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

— Орден? Менi? — здивувався Андрiй.

— Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

— Але ж за що? — прошепотiв Андрiй. — Я нiчого не зробив — i раптом орден…

— Цього вже я не можу вам сказати, — розвiв руками професор. — Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.

Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.

Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.

Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.

Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.

— Поздоровляю вас од усього серця, — сказала вона,

Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

— Де я вас бачив? — несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.

Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.

Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден… що ж iще?

Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.

То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.

Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.

Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку — i дiвчина обернулася.

— Даруйте, — сказав Коваленко. — Але менi здається, що я вас десь бачив.

— Нiде, — вiдповiла вона й засмiялася. — Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.

— Ну, як же це так? — знiяковiв Андрiй.

— Дуже просто. Я вас лiкувала.

— Ви Карцева?

— А ви Андрiй Коваленко?

— Ну, це всi знають.

— Мене теж усi знають.

— А чому ж я не знав?

— Так сталося. Можливо, це й краще.

— Ну, гаразд. Ви —