Читати книгу - "Вбивство Петлюри. 1926"

поштовий урядовець поставив штемпель «14.35», тобто за двадцять хвилин після вбивства на вулиці Расіна. Адже Шварцбард застрелив Петлюру між 14.10 та 14.15, а о 14.35 уже був у поліцейському відділку. Цей пневматичний лист був надісланий поштовим бюро паризької міської пошти біля палацу «Готель де Віль». Таким чином, доводив Кампенсі, цей лист, безсумнівно, міг надіслати тільки спільник – Володій. Спростувати такий факт було майже неможливо. «Цим спільником і був Володін», – торжествував Кампенсі. Тоді Торрес, намагаючись підірвати довіру до доказу про вигаданого, на його думку, спільника, зробив майже диво. Він прочитав цілу лекцію про поштові помилки, потім дошкульно розкритикував паризьку пневматичну пошту й пред'явив судові… свій власний паспорт із помилково проштемпельованою датою, де стояв 1936-й рік замість 1926-го. І пояснив штамп на конверті пневматичного листа як звичайнісіньку помилку поштового службовця.

Достатньо серйозним аргументом проти Володіна було 20-сторінкове свідчення Елія Добковського, де останній без посилання на джерело інформації стверджував, що той працював у НК і що змова проти Симона Петлюри була повністю спланована в Москві. У своїх свідченнях Добковський згадав і про неіснуючу резолюцію Виконкому Комінтерну про політичний терор від 9 січня 1926 p., хоча насправді Комінтерн відстоював необхідність виключно масових повстань і категорично виступав проти індивідуального терору. Добковський доводив, що першорядною метою цього вбивства було знищення небезпечного ворога, а другою – викликання потужних антиукраїнських настроїв серед світового єврейства й серед населення Франції. Добковський також підтвердив своє попереднє свідчення на слідстві виступом у польській газеті «Епоха», де запевняв, що Володін був чекістом і більшовиком. Але свідчення Добковського були повністю дискредитовані знаменитим російським революціонером-соціалістом, невтомним борцем проти провокаторства в революційному русі Володимиром Львовичем Бурцевим. «Мисливець на провокаторів» викрив багатьох агентів царської охранки, у тому числі сумновідомого суперпровокатора Євно Азефа, який очолював Бойову організацію Партії соціалістів-революціонерів. Один із найстаріших у Європі революціонерів, якому тоді йшов 66-й рік, Бурцев мав у Парижі величезний авторитет, і тому його письмова заява, зачитана Торресом у залі суду, про те, що Добковський був агентом-провокатором, миттєво зруйнувала вщент будь-яку довіру до свідчень цієї людини.

Паризький суд не міг не взяти до уваги й офіційної заяви радянського посла у Франції, який наголосив, що посольство ображають різноманітні вигадки, що час від часу з'являються в газетах, і що Шварцбард ніколи не був більшовиком – понад те, йому було відмовлено посольством у наданні в'їзної візи до СРСР ще в 1924 р. (що відповідало дійсності). І хоча після цієї заяви підозри в колах петлюрівської еміграції не зменшилися, а швидше, навпаки, – зросли, судова влада Франції почала ще ретельніше перевіряти й перепровіряти документи та свідчення, що з'являлися в ході судового процесу…

Чому ж він стріляв?

Таке питання неодноразово ставили собі й судді, і присяжні, і газетярі. Воно хвилювало, збуджувало Париж. І лише на суді, у залі засідань, Шварцбард вичерпно сформулював мотиви злочину: до вбивства його спонукало прагнення помститися за скоєні армією Петлюри жахливі єврейські погроми в Україні в роки громадянської війни, бажання помститися за зґвалтовану доньку брата й за свою родину, яка була жорстоко вбита (усі 15 осіб!) петлюрівськими вояками.

Про те, що спонукало його вперше задуматися про вбивство Петлюри, Шварцбард розповів таке: «Коли я був у Росії, один робітник, не єврей, який щойно вийшов зі шпиталю, розповів мені, що там разом із ним були на лікуванні кілька колишніх петлюрівських офіцерів. Цинічно, із якимось садизмом, вони вихвалялися, що зґвалтували п'ятьох єврейських жінок. До цього я сам бачив так багато звірств, що мені хотілось швидше їх забути, але розповідь робітника примусила мене згадати, що за ці звірства до цього часу ніхто не помстився. Із того дня мене захопила нав'язлива думка про те, що необхідно вбити винуватця всіх цих жахіть – Петлюру».

Далі між головуючим на суді й обвинуваченим відбувся надзвичайно цікавий діалог, із якого остаточно стають зрозумілими мотиви вчинку Шварцбарда:

– Чи не діяли ви за дорученням якоїсь політичної групи?

– Ні! Я діяв цілком самостійно. А коли й виконував чиєсь доручення, то це було доручення мого змученого народу.

– А звідки ви дізналися, що Петлюра був організатором погромів? Може – він був другом євреїв?

– Петлюра – друг євреїв? Та ви що? Він такий же наш друг у лапках, як, скажімо, Тит чи Торквемада. Ви знаєте, що було написано на його прапорах: «Бий жидів, рятуй Україну!»?

– Але ж Петлюра стверджував, що погроми провокують більшовицькі агітатори, які хотіли так дискредитувати незалежну Українську республіку?

– Більшовики цим не займалися. Я добре знаю, що погроми відбувалися тільки там, де побував Петлюра зі своїми бандитами.

Довірі присяжних до слів Шварцбарда значною мірою сприяло те, що багато всесвітньовідомих діячів науки й культури почало надсилати свої звернення та свідчення до суду, і за вимогою захисту ці документи були офіційно включені до матеріалів справи. Так, Максим Горький надіслав із Італії до суду заяву (яка мала тим більше значення, що знаменитий письменник особисто ретельно вивчав документацію щодо петлюрівських погромів) такого змісту: «О действиях Петлюры суду расскажут документы, они достаточно ярко освещают кровавую деятельность бандитских шаек, которыми он командовал. Мне нечего добавить к документам, неоспоримость которых я знаю». Також на французів (традиційно полонофільськи налаштованих) велике враження справило те, що нащадки Адама Міцкевича надіслали звернення до суду на підтримку Шварцбарда.

Намагання адвокатів родини загиблого щось протиставити лавині захисників Шварцбарда та репрезентувати Петлюру як людину, на котру «звели наклеп», закінчились цілковитим провалом. Захисники не знайшли нічого кращого, як привести до суду колишнього генерал-хорунжого петлюрівської армії Олександра Удовиченка. Останній намагався переконати присяжних, що Петлюра «завжди боровся з погромами» і «був другом євреїв». Це було просто смішно з огляду на те, що Петлюра редагував відверто антисемітський тижневик «Тризуб», у якому більшовицький уряд називали винятково «жидівським», а більшовизм повністю ототожнювали з єврейством.

Захистові також було зовсім неважко знайти документи й отримати свідчення про те, що Третя Залізна стрілецька дивізія, якою генерал Удовиченко командував у 1919 p., особливо відзначилася в погромах й убила сотні євреїв, у тому числі під час великої різанини в Шаргороді.

Не більш удалою була