Читати книгу - "Фіолетові діти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як ти знаєш, у вашому класі відбулася певна подія. Розкажи, які в тебе були стосунки з Оленою Геннадіївною.
Він криво посміхається кутиком рота, опускає голову:
— Ніяких особливих стосунків у мене з нею не було. Вона ж недовго в нас працювала…
Його права рука сповзає зі свого місця і починає пальцями відстукувати нечутний ритм. У нього гарні руки: пальці довгі, з квадратними акуратними нігтями.
— Вона тобі подобалася чи викликала неприйняття? — веду далі, уважно слідкуючи за його рухами.
— Я б сказав, що до неї я був нейтральний, — рука повертається на місце, очі підіймаються — і я дійсно бачу погляд, що не віддзеркалює ніяких емоцій.
Відчуваю, що він щось знає… Вчуваю майже фізично запах таємниць, що старанно запнуті завісою удаваної байдужості. Як же ж до них дістатися?
Я нахиляюся до Кирила, довірливо зазираючи в очі:
— Я хочу бути з тобою відвертою. Вона мені на вас жалілася і навіть підозрювала де в чому.
Він знизує плечима і відвертається до вікна. Закрився… Я незадоволено відхиляюся на спинку стільця:
— Як на тебе вплинуло те, що сталося? Тільки не кажи, що ти цю подію сприйняв нейтрально…
Він мовчить і дивиться у вікно порожнім поглядом. Таке враження, що зовсім мене не чує… Вдає, що його тут немає. Мовляв, він просто відсутній…
Ну що ж, помовчимо… Я оглядаю його. Взагалі, красивий хлопець: худорляве трохи смугляве обличчя, прямий, правильної форми ніс. Тільки підборіддя трохи заважке… Мабуть, за інших обставин міг мені навіть сподобатися… Я беру олівця зі стола і задумливо кручу в руках. Він усе мовчить. У мене уривається терпець.
— Гаразд, не хочеш — не відповідай, — згоджуюся, полишаю олівець у спокої, та пробую зазирнути за завісу з другого боку: — А що ти мені можеш розповісти про Майю Верболаз? Як вона ставилася до Олени Геннадіївни?
— Майю? — мляво повертається до мене.
— Так, — спираю голову на руку та ловлю його погляд.
— То може, ви в неї й спитаєте? — презирливо викривляє губи.
— Спитаю, обов’язково, — придивляюся до нього і відчуваю, що він починає нервувати. В очах промайнула ціла низка емоцій: спочатку — страх, потім очі потепліли і якоїсь миті дивилися на мене майже приязно, потім знову стали крижані і відсторонені. Мовчить. Поглядом вивчає мій стіл.
Я веду далі:
— То що ти скажеш?
— Я б вас просив, Дарино Миколаївно, — підводить на мене зухвалі зелені очі та іронічно зводить брову, — не колупатися в цій історії! Воно вам не потрібно. А то й з вами може щось статися…
«Ну і виродок!» — спалахує в мене неконтрольована думка.
— Ти мені що, погрожуєш? — я все більше відчуваю, що втрачаю над собою контроль.
— Не треба так нервувати, ви ж усього не знаєте, — повільно відповідає, складає пальці обох рук до купи, трохи нахиляє голову і продовжує уважно дивитися мені в очі. Яскраві зелені вогники просвічують мене, мов рентгеном, наскрізь. Я відчуваю дивну втому, яка розливається по тілу.
— Я насправді не бажаю вам нічого злого. Ви мені навіть симпатична… Ви така гарна… — тихо шепоче він, не відводячи погляду.
Ну й нахаба! Треба йому відповісти, що зі мною так розмовляти не личить… але я так утомилася і не маю сили на спротив…
— Краще поспіть, — він повільно встає, обходить стіл і легеньким рухом руки нахиляє мою голову до столу, — ось так…
Притуляє прохолодну руку до мого лоба і ласкаво поправляє мені волосся. Все ж таки він рідкісний нахаба… — знову майнула неповоротка думка. Та я чомусь не можу йому опиратися…
— Спіть…
Мене охоплює нездоланна дрімота, очі стуляються. З останніх сил, гарячково, намагаюся прорватися крізь тенета сну: це ж звичайнісінький гіпноз! Я не буду! Я не хочу! Мене не можна так тупо загіпнотизувати!
— Спіть… — повторює Кирило. — Ви й справді зарозумна. Гіпноз. Це ж треба…
Він знову ласкаво проводить рукою по моїй голові:
— Краще спіть, а не думайте…
Я ж уголос нічого не казала! Звідки він знає?
— Спіть… Та не згадуйте про цю розмову…
Ледь відчутний прохолодний дотик на моїй щоці:
— Спіть…
І я поринаю в глибокий сон.
Прокидаюся від дзвінка мобільного. У свідомості ще якісь жовті спалахи, присмак літа зі сну, що зненацька обірвався. Нікого поряд уже немає. Беру слухавку. Це дзвонить Ігор.
— У мене для тебе є дещо цікаве стосовно твоєї Альони. Приїжджай до кафе «Старе місто». Я на тебе чекатиму.
— Гаразд, зараз буду.
Я підводжусь, голова трохи гуде. Накидаю плаща. Дивлюся на годинник: мій робочий день уже давно скінчився.
6Я під’їхала на метро до станції N — це всього одна зупинка. За декілька хвилин вийшла на ріг вулиці N і побачила там Ігоря, що стояв біля вивіски «Старе місто» та махав мені рукою. Кафе містилося в напівпідвалі, з вулиці було видно тільки арки великих вікон. Ми спустися вниз кам’яними східцями.
Місце внизу досить затишне. На стінах висять гравюри з краєвидами старовинного Києва. Неголосно лунають старі записи з «Океану Ельзи». Тепло і пахне кавою, ваніллю та випічкою. Ігор ґречно допомагає мені зняти плаща та підсовує
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіолетові діти», після закриття браузера.