Читати книгу - "Кумевава, син джунглів"

— Дякую тобі, Вава, що ти показав мені, як шукають черепашачі яйця, — сказав я.

— Бережи своє добро, але роздавай свої знання, їх від цього не стане менше, — відповів на те Кумевава.

— Це також сказав старий Малоа?

— Атож. Та якби він і не сказав цього — у нас кожен індіанець трішечки Малоа.

Ми взялися за весла й неквапливо попливли за течією спокійної Арагвайї.

Так ми пливли деякий час, а потім Кумевава спинив човен у маленькій затишній затоці і там прив’язав його до стовбура.

— Отут ми увійдемо в джунглі.

Хлопець зрізав кілька великих листків із банана й вирвав дві довгі шнуроподібні смужки з нижнього шару кори сусіднього дерева. По тому дбайливо загорнув черепашачі яйця у величезні листки й перев’язав пакунок смужкою кори так міцно, що ніякий звір не зміг би навіть нанюхати яєць, а дістатися до них і поготів. Кумевава залишив пакунок у човні.

Кількома ударами мачете він прорубав для нас стежку в джунглях. Ми увійшли в світанковий праліс, який щойно почав пробуджуватися.

Ліс оживав, всюди заворушилися звірі, своїм веселим гомоном вітаючи народження нового дня.

— Ми добре зробили, що вирушили так рано, — озвався я. — Здається, саме зараз починається життя в джунглях.

— Старий індіанець Малоа каже: «Гриби збирай після дощу. На полювання виходь рано-вранці!» — відповів на те Кумевава.

Я ступав, намагаючись зламати якомога менше гілочок і не порушити гармонії вранішньої природи.

Раптом малий індіанець спинився й показав мені чиїсь свіжі сліди на землі.

— Дві години тому тут пройшов ягуар, — сказав Кумевава.

Справді, навіть я міг визначити, що сліди були свіжі.

— Чи це правда, — спитав я, — що ягуар — найнебезпечніший звір в усій Амазонії?

— Інколи — так. Особливо коли він близько. А коли ягуар далеко — він зовсім безпечний.

— Гаразд, гаразд, юний друже, ти завжди розмірковуєш чи то від імені старого Малоа, чи…

Я не встиг вимовити до кінця своєї фрази, як зненацька ми почули незвичний звук, що наближався.

— Вепри! — схвильовано вигукнув хлопець. — Мерщій вилазьмо на дерево!

Хоч я й не розумів, чому він наполягає на цьому, проте з допомогою малого індіанця швиденько видряпався до першої товстої гілки сусіднього дерева, а потім пособив і йому.

Ми досягли цього безпечного місця майже в останню мить. Величезна ватага диких кабанів була вже зовсім близько. Вона бігла вперед, зчиняючи пекельний шум клацанням своїх зубиськ. Мабуть, із сотню вепрів мчало прямісінько на наше дерево. Якби ми лишилися внизу, вони звалили б нас на землю і своїми страшними іклами роздерли б на шматки.

Дивно було спостерігати всього з триметрової висоти цю ватагу хижих звірів, що з тупотом мчали джунглями, топчучи все на своєму шляху.

Я тремтячими руками стискав гілку, на якій заліг.

Кумевава тим часом приготував стрілу й лук, збираючись уполювати одного з вепрів. Я помітив найбільшого й показав на нього хлопцеві:

— Стріляй у цього!

— Це неможливо, — відказав він. — Якщо я вб’ю одного з них, усі інші атакуватимуть наше дерево так сильно, що вирвуть його з корінням і розтерзають нас. Вепр дуже мстивий. Тому можна вбити тільки останнього з ватаги, щоб інші не помітили.

Усе це хлопець прокричав мені на вухо, бо інакше я не почув би його за оглушливим клацанням кабанячих іклів!

І поки ця дика ватага пробігала внизу під нами, я думав про те, як нелегко бути індіанцем у джунглях, якщо треба знати так докладно життя і звичаї кожного хижого звіра. Та й не тільки це, а й різні хитромудрощі, щоб уникнути всіх небезпек.

Коли вепри зникли у джунглях і шум затих, унизу, в нас під ногами, залишився лежати останній із них. Його скосила стріла мого малого приятеля.

Ми спустилися з дерева й підійшли до нашої жертви. То був невеличкий вепр із двома чималими спірально вигнутими іклами. Важив він, певно, кілограмів п’ятдесят.

— Як же ми перенесемо цю тушу? — спитав я Кумеваву.

— А ми спершу засмажимо його. У тебе є сірники?

Я обмацав кишені й признався, що забув узяти їх із собою.

Проте це анітрохи не збентежило хлопця. Він озирнувся довкола й підійшов до поваленої сухої пальми. З допомогою мачете розрубав її стовбур і вирізав із середини два сухі шматки деревини. З одного з них він приготував гладеньку дощечку, а з другого — паличку. По тому сів на повалений стовбур, поклав дощечку на землю, притиснув її ногами і поставив на неї прямовисно паличку. Паличку почав крутити між долонями, притискуючи її кінець до дощечки.

Це тривало хвилин десять, але мені здалося, що минула ціла вічність. Хлопець ані на мить не припиняв напруженої роботи. Краплі поту стікали по його чолу. Нарешті в тому місці, де два шматочки дерева доторкалися один до одного, показався легкий димок. Ще якийсь час Кумевава розтирав далі, а коли дим почав з усіх боків підніматися від дощечки, підклав до цього місця шматок засохлого гриба й почав щосили дмухати на нього. Невдовзі з сухого гриба потягнувся вгору димок, а потім гриб загорівся.

Тим часом я встиг'назбирати трохи сухих гілок та хмизу, і ми розпалили багаття, гідне нашої здобичі. Поки вогонь добре розгорівся, ми очистили тушу вепра і закріпили її на рожні, забивши його в землю й підперши гіллякою.

Потім мій малий приятель ліг на рогозу, яку ми прихопили з човна, відпочити після напруженої роботи