Читати книгу - "Бронзовий птах"

— Кому ж іще? Жердяй — злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.

— Який брат?.. Якого Кузьміна?.. — нічого не розуміючи, спитав Мишко.

З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:

— Так ти не знаєш?

— Нічого не знаю…

— Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, — скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, — Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли — і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…

— Коли ж це трапилося, де? — з великим хвилюванням спитав Мишко.

— Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, — бандити.

— А де Жердяй?

— Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…

І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..

Але Муха сумовито промовив.

— Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!

Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.

Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.

Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти — бандити…»

Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…

— Здрастуйте! — сказав Мишко, входячи в хату.

Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.

Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.

На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні — портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.

— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.

Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.

Мишко кивнув головою на двері:

— Ходімо!

— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.

— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.

Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:

— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…

— Треба їхати до міста і захищати його, — сказав Мишко.

Марія Іванівна витерла очі фартухом:

— На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?

— Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.

Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.

Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.

— Питає його міліціонер, — знову заговорила Марія. Іванівна: — «Ти вбив?» — «Ні, не я». — «А хто?» — «Не знаю». — «Як же не знаєш?» — «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». — «А чому один пішов?» — «Атому, що Кузьмін