Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

— Ні, ходімо!.. — вперто наполягав Ашот. — Візьміться міцно за руки… Підемо одне за одним…

Товариші, борючись з вітром, підвелися на ноги, витягнулись ланцюжком і обережно рушили. Але, не ступивши й двадцяти кроків, зупинилися. Тут стежка звужувалась і, щоб не скотитися вниз, довелося знову сісти.

Що робити? Ашот уважно оглянув схил скелі. Поблизу не видно було ніякої схованки.

— Ходімо назад, — сказав він.

Але ніхто не зрушив з місця — було страшно піднятися, а ще страшніше — йти. Вже темніло, досить було зробити один необережний крок, щоб стати жертвою невгамовного вітру.

Зненацька Ашот помітив поблизу, ліворуч, западину, що плямою темніла в скелі. «Нічого не зробиш, — подумав він, — доведеться сховатися в ній. Тільки як до неї дістатися?» І хлопець вирішив почекати, поки хоч трохи вщухне вітер. Та він, здавалось, і не думав сьогодні вщухати.

— Хлопці, повзіть за мною!.. — гукнув Ашот і сам поплазував до наміченого ним пристановища.

Подряпавши лікті й коліна, юні мандрівники, нарешті, дісталися до западини на лівому краю стежки і ледве втиснулися в неї. На жаль, печера виявилась неглибокою: вхід її був ширший за середину. Та все ж тут було набагато приємніше, ніж на голій стежці, і вітер дув лише з одного боку. Ашот скинув своє тоненьке, але широке пальто і запнув ним вхід до печери. Одну ніч можна й так перечекати.

— До світанку потерпимо, — підбадьорив він товаришів. — А вдосвіта якось виберемося звідси…

… Стемніло. Поступово ніч оповила все навколо. Скелі стали зовсім чорними. Зубчасті верхів’я згромаджених докупи вершин ледве виднілися на темному фоні неба. В горах зловісно завивав вітер. А внизу зітхала своєю чорною пащею Барсова ущелина.

Спочатку невдахи-мандрівники почували себе непогано. Притулившись одне до одного, вони навіть трохи зігрілися. Та скоро нічний холод, особливо відчутний в горах, почав пробирати їх до кісток. Кожному почало ввижатися вогнище, до якого з такою насолодою простягнув би закляклі руки.

Гагік підклав під себе шапку. На шапці сидіти було тепліше, не так холодило каміння.

Найгірше почував себе Саркіс. Хоч як намагався він скрутитись калачиком — з того нічого не виходило: довгі ноги весь час стирчали з западинки. «Погано бути високим, — скрушно думав він. — І завів же нас цей Ашот у таке кляте місце!»

Зате Асо не втрачав бадьорості, йому зовсім не було холодно. Адже курди — гірські жителі. День і ніч проводять вони на повітрі і тому завжди, навіть влітку, одягаються тепло. Крім грубої аба, у Асо була ще й ватянка. Він співчутливо поглядав на Шушик і страждав від думки, що такій тендітній дівчині доводиться спати на камінні. Хлопцеві дуже хотілося дати їй свою ватянку, але він соромився — хтозна, що інші скажуть…

А Шушик полинула думками додому, до свого теплого двору, де на деревах маленькими зірочками горіли стиглі персики. Вона була в напівсонному забутті. Наче з-за семи морів долинали до неї слова Ашота: «Потерпімо ще трохи. Розвидниться, знову зійде сонце, і ми повернемось додому…»

Але коли після тяжкої, страшної ночі спалахнув, нарешті, світанок, наші герої з жахом побачили, що йде густий сніг. У горах почалася хуртовина.

Виходить, правду сказав Асо: вітер спочатку очищає все навкруги, щоб приготувати місце для снігу.

Так починається зима в наших горах…

Про те, як надія в юних мандрівників чергувалася з розпачем

За цю тривожну ніч мандрівники помітно зблідли й змарніли. До самого світанку вони майже не спали. А вранці намагалися не показувати свого розпачу і пробували посміхнутись одне до одного.

— Нічна прохолода, здається, не дошкуляла нам? — почав перший Гагік. — Справжнісінька дача, слово честі. Повітря свіже, чисте… У всій Барсовій ущелині ви не знайдете жодного мікроба!

— От як вернемось у село, я тобі п-по-покажу… д-дада-дачу!.. — клацаючи зубами від холоду, простогнав Саркіс.

Коли Ашот вийшов із западини, завірюха мало не збила його з ніг. Сухі крупинки снігу боляче щипали обличчя. Все навкруги вкрила густа біла запона. Хлопець повернувся назад у печеру, де товариші чекали на нього.

— Доведеться почекати, — похмуро сказав він. Але спохватився і вже іншим тоном додав: — Оце так історія… Мій батько, мабуть, усе село на ноги підняв, щоб розшукати нас у горах.

— Ех, — посміхнувся Гагік, — якби каміння піді мною стало таким м’яким, як сінник…

— То що б ти зробив?..

— Ах, моя бідна нані-джан[5], — раптом схлипнула Шушик, — як вона гірко плаче зараз… Невже ми не виберемося звідси?..

— Не хвилюйся. Хуртовина скоро вщухне, і тоді ми підемо додому.

Та сніг не переставав іти. До полудня він засипав усі заглибини між зубчастим камінням і зрівнявся з западиною, в якій сиділи юні мандрівники.

Асо вийшов надвір. Глянув навколо і задумливо похитав головою. Піймавши на долоню кілька крупинок снігу, він пильно придивився до них.

— Ну, що скажеш? — спитав Ашот, коли Асо повернувся назад.

— Довго йтиме сніг, дуже довго… Глибоким буде…

— Облиш! — зневажливо махнув рукою Ашот. — Зараз перестане. Поглянь, сніг же зовсім дрібний!

У темряві западини блиснули білі зуби Асо.

— Саме це й погано: лапатий сніг скоріше б перестав іти, — сказав він упевнено.

Від цих слів Шушик втратила останню надію. Кому ж, як не пастуху-курду, знати закони природи?