Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Каже, зупинки нема.

— Але ж спинявся. Міг би… Та що там. Я вже в таких випадках мовчу: собі дешевше.

Мабуть, Ткачук мав рацію: не треба було сподіватися — не було б і розчарування. Отож доведеться помалу чимчикувати далі. Правда, ноги вже притомилися, та якщо мій старший попутник мовчав, то й мені, певно, слід поводитись спокійніше.

— Так, значить, про Мороза, — сказав Ткачук, продовжуючи свою перервану розповідь. — Вдруге я навідався у Сельце зимою. Холодно було страшенно, пам'ятаєте ж, певне, зиму сорокового року. Сади вимерзали. Мені пощастило, під'їхав на санях з якимось дядьком, ноги зарив у сіно і то заклякли, думав, зовсім відморозив. Ледве в школу добіг. Було пізно, вечір, в одному віконці світло горить, постукав. Бачу, мовби хтось дивиться крізь намерзлу шибку, а не відчиняє. Що, думаю, за напасть, чи не завів тут мій Олесь Іванович якісь шури-мури. «Відчини, — кажу, — це я, Ткачук із райвно». Нарешті розчиняються двері, десь гавкає собака, заходжу. Переді мною хлопчик з лампою в руках. «Ти що тут робиш?» — питаю. «Нічого, — каже. — Чистописання пишу». — «А чому додому не йдеш? Чи, може, Олесь Іванович після уроків залишив?» Мовчить. «А де ж сам Олесь Іванович?»?

— «Повів Оленку Удодову з Ольгою». — «Куди повів?»?

— «Додому». Нічого не розумію: чому треба учнів водити додому? «А що, він усіх учнів додому проводжає?» — питаю, а сам, звичайно, вже трохи серджусь за таку зустріч. «Ні, — каже, — не всіх. Бо ці малі ще, а їм через ліс іти треба».

Ну що ж, думаю, гаразд. Роздягнувся, почав трохи відігріватися, настрій у мене став кращати. Минула десь година, а Мороза немає. «То скільки ж, — питаю, — до того села буде?» Каже: «Верстов зо три». Нехай. Сидимо, чекаємо. Хлопець у зошиті пише. «А тебе він залишив, мабуть, грубку топити? — питаю. — Ти де живеш?»-«Тут і живу, — відповідає. — Мене Олесь Іванович узяв до себе, а то мій тато б'ється». Е, ось воно, виявляється, яка справа. Коли б вона не обернулася новим клопотом. І, скажу тобі, так і вийшло. Як передчував, так і сталося.

Години через три повертається Мороз. Ні стуку, ні кроків, нічого, здається, не було чути, лише хлопець мій, Павлик… Так, так, ти здогадуєшся правильно. Саме Павлик, Павло Іванович, майбутній товариш Миклашевич… Тоді був таким чорнооким, худеньким, жвавим хлопчиком. То цей Павлик підхоплюється, біжить через клас і відчиняє двері. Ввалюється Мороз, укритий інеєм, засніжений, поставив у кутку свій ціпок, з ручкою, схожою на цапину голову. Привіталися. Пояснює, чому затримався. Виявляється, така справа: у матері цих дівчаток щось трапилося з коровою, не могла отелитися, от і затримався учитель, давав раду. А дівчатка? Ну, це проста історія. Почалася холоднеча, мати забрала їх із школи, мовляв, погане взуття та й далеко ходити. Все це було тоді звичайним ділом, але справа в тому, що дівчатка — близнята, дуже слухняні були діти, вчилися добре, і Мороз розумів, що це означало для матері вдови (батько помер). Ну то Мороз, звісно, втішив жінку, купив дівчаткам по парі черевиків — стали навчатися. Тільки от, як подовшали ночі, боялися самі ходити через ліс, треба було комусь проводити. Завжди це робив переросток Коля Бородич, той, що ото пиляв з учителем дрова. Але того дня Коля чомусь не прийшов до школи, можливо, дома потрібний був, от і довелося йти з малими самому.

Розповідає це він, а я мовчу. Хто зна, що йому сказати, педагогічно це чи ні — тут усі наші педпостулати переплуталися. Мороз взагалі був майстер плутати постулати, і я вже став звикати до цієї його особливості. А про його квартиранта ми тоді не дуже й говорили. Він сказав лише, що хлопчик якийсь час побуде в школі, дома незлагода. Ну, що ж, думаю, нехай. Тим більше, такий холод надворі.

І от через якихось два тижні викликають мене до прокурора району. Що за лихо, думаю, не любив я цих законників, од них завжди чекай неприємності. Приходжу, там сидить якийсь дядько в кожусі, й прокурор — товариш Сивак — суворо так наказує мені їхати в Сельце і відібрати у громадянина Мороза сина цього ось громадянина Миклашевича. Я спробував заперечувати, але наткнувся на один аргумент, що ним завжди, як ломакою, бив прокурор: закон! Гаразд, думаю, закон так закон. Сіли в міліцейський візок і з дільничним та Миклашевичем покотили в Сельце.

Приїхали на кінець уроків, викликали Мороза, почали йому пояснювати, в чому справа: постанова прокурора, на боці громадянина Миклашевича закон, треба вернути хлопця. Мороз вислухав усе мовчки, покликав Павла. Той, як побачив батька, зіщулився, наче звірятко, близько не підходить. А тут усі діти за дверима, повдягалися, а додому не йдуть, чекають, що далі буде. Мороз і каже Павликові: так і так, мовляв, підеш додому до батька. Так треба. А той ані з місця. «Не піду, — каже. — Я у вас жити хочу». Ну, Мороз непереконливо так і, звичайно, нещиро, пояснює, що жити в нього більше не можна, що по закону син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою (мати перед тим померла, батько одружився з іншою, ну й почастішали сварки з хлопцем — відома справа). Ледве умовив хлопця. Той, правда, заплакав, але вдягнув піджачок, зібрався в дорогу.

І ота картина наче сьогодні перед моїми очима, хоч минуло вже… Скільки ж це? Певно, тридцять років. Ми стоїмо на веранді, на подвір'ї товпляться діти, а старший Миклашевич у довгому червоному кожусі веде по алейці до шосе Павлика. Атмосфера напружена, діти не дивляться на нас, міліціонер мовчить. Мороз просто заціпенів. Ті двоє відійшли по алейці вже далеченько, і раптом бачимо — спиняються, батько смикає за руку сина, той починає вириватися, але, звичайно, не вирветься. Тоді Миклашевич однією рукою знімає з кожуха ремінь і починає бити сина. Не дочекався навіть, поки з-перед наших очей