Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.

Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»

Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.

Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».

Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…

– …і дістанься аж до верхівки! – видихнув Едді.

Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…

Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди – примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.

– Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. – Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. – Його теж немає. Панотця.

– Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. – Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.

– Ні, Едді. Зовсім ні. Він… – Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.

– Він утік від них, – мовив Едді.

– Еге ж. Уявляю, які вони люті.

Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.

– Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. – І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: – Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?

– Гадаю, всього потроху, – відповів стрілець. – Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.

– І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.

Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.

– Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.

– Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?

Роланд усміхнувся.

– Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.

– Логіка-чого?

Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись – не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювала авен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?

«Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», – втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. А в сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, – коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?

Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?

– Заводь свою чортопхайку, – сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. – Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі й спробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.

І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.

Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.

– Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.

– Я знаю, – сказав Едді. – Але ми не можемо їхати до Ловелла. – Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. – Ще не час.

Вони трохи посиділи мовчки – слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.

Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому в пику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з