Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

витрушується, а то взагалі… Добре пам'ятаю, що читав це оповідання, добре пам'ятаю, що написав його Джек Лондон, а от як воно називається і в якому воно томі, вбийте, не пам'ятаю. Ще пам'ятаю слова з цього оповідання, ну, цитату… Не дослівно, звичайно, дослівно я нічого не пам'ятаю. Дуже приблизно навів я її Максимові. Приблизно так: «І тоді вони зрозуміли, що люди, яким випала доля побачити це, не можуть залишитися в живих». Знаєте, що вони побачили? Вони побачили, як яскраве, весняне сонце просвічує крізь синьо-зелену крижину, що стала сторч. Власне, це справді було останнє, що вони побачили, бо наступної миті крижина накрила їх і розчавила.

А діло було так. Кілька шукачів золота на Клондайку зазимували на острівці посеред широкої річки. Навесні, коли лід став крихким, вони поспішили вибратись звідти, перевезти все, що у них було, з острівця на берег, але не встигли… Скресла крига. Спершу крижини обминали їхній острівець і в них ще була надія врятуватися, але потім… Потім сталося те, що я процитував. Справді, побачити таке і зостатися живим не вдасться нікому.

Я не пам'ятаю, в зв'язку з чим розповів це Максимові. Мабуть, я, як завжди, стрибав з одного на інше, забув навіть послатися на Джека Лондона, бо Максим раптом зблід, зціпив зуби і, важко дихаючи, запитав мене:

— Ти звідки знаєш?

— Що? — не зрозумів я його.

— Ну, це… Цю пригоду на острові, коли крижиною… Тобі моя мама розповіла?

— При чому тут твоя мама? Це написано у Джека Лондона.

Максим не вірив мені, гарячкував:

— Немає такого у Джека Лондона, я читав, я знаю! Ти все вигадуєш…

— Хіба можна таке вигадати? — оторопів я.

— Правда, — погодився Максим, — такого вигадати не можна. Таке треба бачити на власні очі. Значить, тобі розповіла моя мама.

Але ж Валентина Сергіївна правда нічого не розповідала, і мені нелегко було переконати в цьому Максима. Проте я таки переконав його, він повірив, що таке описане Джеком Лондоном в одному з оповідань. В якому? От коли б я пам'ятав, в якому, одразу б заглянув у останній том, в алфавітний показник і за дві хвилини знайшов би це оповідання в якомусь із томів. Але ж я забув назву його, і тепер мені доведеться нишпорити у всіх шістнадцяти томах, в пошуках того оповідання. І знаєте, це навіть на краще, бо я страшенно люблю отак нишпорити в зібранні творів письменника і щось на ходу читати. Часом читаєш те, що вже колись читав, і раптом виявляється, що зараз ти прочитав те, колись тобою читане, зовсім по-іншому! В ньому зовсім інший зміст, ти його по-новому зрозумів! І коли так трапляється, я страшенно радію: значить, я став старшим і розумнішим!

А з Максимом трапилося ось що. Він тоді з татом і мамою жив у Сибіру, в невеликому селищі. Щоправда, називати селище невеликим можна лише по наших мірках. Там, у Сибіру, це був значний адміністративний і культурний центр, бо у радіусі на сотні й сотні кілометрів — тайга, болота, густа мережа річок, річечок, нескінченні озера. Добратися туди до них влітку можна було лише по річці на пароплаві чи повітрям на вертольоті, а взимку ходили автомашини, бо все навкруги замерзало.

Максимова мама, Валентина Сергіївна, зараз у нашому місті працює перекладачкою в «Інтуристі», а там, в тому сибірському селищі, вона викладала англійську мову в школі, а ще до того вони жили у Іркутську. А Максимів тато, Віктор Артемович, — геолог. Він там, в тайзі, шукав корисні копалини. Тата Максим бачив рідко, бо тато як начальник геологічної партії бував дома лише взимку. Тоді там все вкривається глибоким снігом, і геологи не можуть провадити розшуки. Правда, вони і взимку не сидять склавши руки, робота знаходиться: розбирати зразки знайдених мінералів, сортувати їх, обстежувати, робити там різні хімічні аналізи, словом, роботи їм вистачає. А крім усього, пошукова партія готується до нової експедиції, яка починалася, як тільки сходив сніг, і тривала до нового снігу, до пізньої осені.

І ось одного разу, коли вже настала весна, але сніг ще не зійшов і крига на річках та озерах була ще міцною, Максим впросив тата, щоб той його взяв з собою на риболовлю. Тато його, Віктор Артемович, разом з товаришами збирався їхати на острів, ловити рибу в лунках. Ну, це і в нас останнім часом стали захоплюватись підлідною риболовлею. І мій тато їздить взимку на Дніпро або на Київське море. І моя мама кожного разу переживає і хвилюється, бо якось вона побачила, як густо набито лунок, і прийшла до висновку, що крижина може відірватися, як-от виривається аркуш з блокнота. Знаєте, є такі записники, в яких біля палітурки прострочені аркуші, збиті дрібненькими дірочками, щоб зручніше було виривати з такого записника аркуш. Мама побачила ті лунки і жахнулася, як їх багато, як густо вони пробиті в крижині одна біля одної, і відразу ж біла крижина засоціювалася у неї з білим аркушем із блокнота. У моєї мами дуже образне мислення. Їй би вірші писати, а вона працює в ательє «Індпошиву» кравчинею. Правда, вона майстер вищого класу. А втім, я підозрюю, що мама, коли вона вчилася в школі, коли була така, як я, мабуть, писала вірші. Вона й зараз дуже любить читати поетичні збірки, і коли вірш їй подобається, обличчя у неї стає якесь «нетутешнє». І ще вона любить повторювати, що більш-менш пристойно римувати повинна вміти кожна письменна людина, але хай бог боронить називати кожну людину, що вміє римувати, поетом. Але не в тому суть.

І от Максим із своїм татом і з татовими товаришами поїхав на підлідну риболовлю на якийсь там острів. Весна того року прийшла в Сибір як ніколи рано. Проте лід був ще дуже міцний і ніхто не сподівався, що він почне ламатися так раптово, що так швидко і несподівано почнеться льодохід. Словом, все потім відбувалося, як і в тому оповіданні Джека Лондона, тільки із щасливішим кінцем. Їх потім знімали з того острова вертольотом, і ніхто не постраждав, крім Максима. А він… Він бачив сонце крізь зеленаво-синю крижину. Тільки вона не задавила його, вона навіть не