Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Того вечора я рано лягла спати.

— Дивуюсь, — сказала сусідка по кімнаті. — Всі вечори одна й одна. Мені б твоє личко, за мною герелиці бігали б!

…Знову б'є годинник — сім мелодійних ударів. Далі чується хрипіння і тах-тах-тах. Знайомий ритм. Так торохкотів двигун на баркасі, коли Іван Карпович — збирач водоростей — приїхав із Стрілецького по свій ужинок, але спершу запросив нас покататись.

Ми з Олесем сиділи спереду. Від бурі, яка тут вирувала тиждень тому, не залишилося й сліду. Зараз море було блакитним простирадлом, а наш широкий зелений баркас прасував його.

Мені давно муляло запитати, чому Олесь розлучився з дружиною і тепер я зважилась.

Він уважно подивився на мене. Його обличчя уже добре засмагло і від того очі здавалися ще яснішими. Раптом вони скаламутніли, чи то від мого запитання, чи від споминів. Я помітила це останньої миті, бо Олесь тут же перевів погляд на море. Я збагнула, що причинила йому біль.

— Знаєш, Ганю, для мене це болюче питання… — Він кивнув на хлопчика, що сидів на кормі поруч з Іваном Карповичем.

— Даруй.

Я відзначила, що хлоп'я дуже схоже на батька, чисто копія. Такий же гінкий і рухливий.

Іван Карпович заглушив мотор. Стало раптом тихо-тихо, було чутно, як порипує деревина баркаса. Берег уже перетворився на тонку риску, що не давала злитися небу з морем.

— Скупаймося? — запропонував Іван Карпович, і почав стягати зелену сорочку і фланелеві штани невідомо якого кольору. Він був дуже худий — одна чорна шкіра й кістки. — Ну, хто перший?

Я, натягнувши на голову гумову шапочку, шубовснула слідом за збирачем водоростей. Тут вода була значно холодніша ніж коло берега.

— А ти ж чого? — гукнула Олесеві. Він невизначено стенув плечима.

— Плигай, плигай, коло берега не наплаваєшся, — наполягав Іван Карпович.

Уже сонце підкочувалося до зеніту, коли збирач водоростей сказав:

— Годі нам бовтатись. Гайда до берега… Як ти, Ігоре? Пальма вже, ма'ть, охляла. Хлоп'я кивнуло.

Запрацював двигун. Баркас рушив, залишаючи на гладіні дві складки.

— Шкодуватимеш, що не скористався з такої нагоди, — промовила я до Олеся.

— Я не вмію плавати, — зізнався він.

— Хм…

— Не віриш?

— А як же ти кинувся в те пекло?

— Я був з матрацом, до того ж там не так уже й глибоко, пірнувши, можна дістати ногами дна.

— А якби матрац вирвало? — вихопилося в мене.

— Не вирвало б.

…Рука мимоволі потяглася до пачки «Золотого руна». Остання сигарета. Мені їх приносить Анатолій Михайлович. Досі не звикну називати його тільки на ім'я. Але ж і цигарки! Того дня по обіді, перед тим, як іти до зеленого намету, я теж накурилась — не хотіла палити при Олесеві. Коли я прийшла, баркас, уже з водоростями, стояв віддалік на якорі. Нерухомий, ніби вплавлений у скло. З намету долинав голос Івана Карповича:

— Погано, коли море спить, камки не нагребеш і на тюк.

Потім Олесь:

— Щось Ганнуся не показується…

— Ага не видко, — мовив Іван Карпович. — Гарна дівчина. А тобі ж вона до пари! Збоку глянеш, і в голову не прийде, що ви чужі.

Я поспішила від намету, хоча й кортіло послухати далі. Йшла берегом, лунко хльопаючи капцями по мокрому піску. Над головою ширяв баклан. Лапи витягнуті і притиснуті до хвоста, викінчена форма тулуба. Здалося, що я теж у повітрі, мене, як і птаха, підхопила невидима течія і то підносить, то швидко скочує до самої води. Аж голова пішла обертом. Знайоме відчуття. Тільки тоді над головою ширяв місяць, шматуючи рідке мереживо хмар, а мене проводжав хлопець з десятого «б». Завуч сказала, що хлопці мусять провести дівчат, бо пізно… На мені була голуба сукня. Сьогодні, збираючись до Олеся, я теж одягла таку ж сукню, як і на випускний.

— О-о! — почулося поряд. Олесь підійшов нечутно, босоніж і дивився на мене, не криючи захоплення, ніби вперше бачив.

— Ти дуже гарна, — сказав він. — Ти небезпечно гарна, — додав по хвилі і посміхнувся.

Ми довго ходили берегом, затоптуючи пташині сліди — на піску їх було безліч. Баклани мирно щубрались, не звертаючи на нас уваги. Олесь слухав мої балачки про роботу, про Надійку, про невдалу спробу вступити до текстильного інституту і все кивав. У нього був піднесений настрій.

Нарешті ми прийшли до намету. Олесеві вже час було годувати сина.

Сусідці років із тридцять. Вона дебела, проте не занадто. Перед тим, як лягти, довго видивляється в дзеркало, ніби перевіряє чи все в неї на місці. Вона навіть помацала щедро налиті перса, і залишилася вдоволена.

— І чого їм іще треба? — сказала.

Це в неї вже звичка — щовечора милуватися голою-голісінькою перед люстром. Нарешті вимикає світло. В будиночку спекотно і жінка лягає поверх ковдри. Скоро засинає. Сусідка взагалі рано лягає і дуже рано встає. Вона перевертається з боку на бік, їй важко. Мені ж навпаки — легко, ніби я в повітрі. Думаю про Олеся. Не аналізую його вчинків, не думаю про щось конкретне, пов'язане з ним; він просто в мені — в думках і в кожній клітині мого тіла. Я довго так лежу, ніби в невагомості. Біля ліжка килимок із місячного сяйва, вікно робить його квадратним. Мені раптом здається блюзнірством сусідчина нагота і я, одягнувшись, виходжу на берег.

Море нерухоме, як карбування з червленої міді, лише місячна доріжка зблискує риб'ячою лускою. Раптом помічаю, що на мені моя краща сукня — та голуба,