Читати книгу - "Новенька та інші історії"

Маринка захихотіла:

— Та воно все зрозуміло! Того хіба що сліпий не побачить! Він закоханий!

«Закоханий? А в кого? Мабуть, у Маринку, таки напевно в Маринку — вона ж найвродливіша у нашому класі», — промайнула у мене думка.

Відколи ми помітили, як Микитенко зиркає у наш бік, у нас з’явилася нова розвага. Ми потай спостерігали за ним, підсміювалися, будували різні версії його наступних вчинків… Навіть про це й не підозрюючи, Сергій перетворився на об’єкт наших жартів. Ніхто не розумів, чого це ні сіло ні впало ми пирскали на уроках від нестримного сміху. Нам приносило неабияку втіху, коли, приміром, він підходив і просив у нас зошита, щоби списати геометрію чи хімію, запитував, котра година чи який наступний урок… Маринка розповідала мені, як хтось щовечора пізно телефонує їй на домашній телефон, довго мовчить та й дихає у слухавку… За її версією, наступним кроком закоханого мали стати підкинуті записки або квіти під дверима квартири.

— Це ж як гарно, Маринко! — шепотіла я у захваті. — Як гарно, коли хтось у тебе закохується!

У відповідь Маринка лише байдуже знизувала плечем і хихотіла.

У Сергія Микитенка багато хто з наших дівчат був таємно закоханий. Та це й не дивно. Адже він був найкращим спортсменом у нашому класі, гордістю усієї школи, він завжди перемагав на спортивних змаганнях з легкої атлетики, а крім того, Сергій грав на гітарі та й взагалі був дуже симпатичним хлопцем.

— Скажи, невже тобі до нього справді байдуже? — намагалася я випитати в Маринки. — Невже він тобі не подобається аніскільки?

— Я над цим поки що не замислювалась. Мені просто дуже весело і не більше! — безтурботно відказувала Маринка.

Одного дня Микитенко не прийшов у школу. Помітивши, що його місце за партою порожнє, я засумувала. Весь шкільний день я мучилася відчуттям, що мені чогось не вистачає.

Сергій не приходив у школу цілісінький тиждень. Хтось із його друзів сказав, що він захворів. Я відчувала нудьгу. Не бачити його стільки часу виявилось для мене просто нестерпно. Я пригадувала його обличчя, яскраві моменти його розмов і жестів, те, як він грав у шкільному дворі на гітарі чи вдаряв рукою м’яча… Як, напівлежачи за партою, зиркав на Маринку, якій було до нього цілком байдуже… Я стала неуважною до всього і з геометрії отримала надто низький бал.

— Та що з тобою таке? — якось не витримала Маринка. — Я ж бачу, щось сталося! Ти мусиш мені усе розповісти! І то негайно!

Важко зітхнувши, я розповіла їй усе і навіть дала почитати вірша, присвяченого Сергієві, якого днями написала у меланхолійному сумовитому настрої. Ми ж з Маринкою були найкращі подруги, і таємниць між нами бути не могло.

— Ні, ти таки з’їхала з глузду! Закохатися? Отак ні сіло ні впало? В Микитенка? У хлопця, який закоханий в мене? Ти розумієш, що це безглуздя? — обурено вигукувала Маринка.

І я з нею погоджувалась. Так, авжеж, це повне безглуздя, вкотре вже я закохувалася без жодної надії на взаємність, прирікаючи себе лише на смуток. Але що я могла з собою вдіяти?

Наступного дня, коли я увійшла до класу, перше, що побачила, — натовп однокласників біля дошки, який гучно над чимось підсміювався. Петро Мацюк, найкращий декламатор у нашому класі, стоячи на вчительському стільці, уголос читав мого вірша. Помітивши мене, усі позмовкали. Маринка розгублено всміхнулася, Сергій Микитенко, не дивлячись ні на кого, поволі підходив до Мацюка. Я спалахнула і вибігла з класу. Сховавшись у гардеробній, дала волю сльозам.

— Галко, ти тут? — почула я за якийсь час голос Маринки.

— Як ти могла? Як?.. — схлипнула я.

— Та я ні в чому не винувата! Це все Петро Мацюк! То він знайшов учора під нашою партою аркуш паперу з твоїм віршем. Ти його загубила… Це він сказав перед усім класом, що має любовну лірику, присвячену Микитенку, й почав читати…

— Але ж ти могла йому перешкодити!.. А ти цього не зробила! Ти стояла і слухала з усіма, а може, й сміялася, як усі!..

— Ні!.. Я ж не знала… Я думала, він просто жартує… Це ж був просто жарт… Я ж не знала, що він усім відкриє, хто автор і кому цей вірш написано!

— Тепер увесь клас буде насміхатися з мене!.. — з розпачу я жбурнула куртку з вішака на підлогу й знову заплакала.

— Не буде ніхто насміхатися, — почула я раптом голос і здригнулася. Вмить мені захотілося кудись втекти або, ще краще, провалитись крізь землю. Я бачила лише кінчики його черевиків, не наважуючись поглянути йому в обличчя.

— Маринко, залиши нас, — попросив Микитенко. У відповідь вона пхикнула і, швидко зацокавши підборами, гримнула дверима гардеробної.

— Ніхто не буде насміхатися, — повторив Сергій, не посміє. — А за свій жарт Мацюк вже отримав, довго пам’ятатиме.

Я намагалася щось заперечити йому, та він не дав мені промовити й слова.

— А знаєш, Галко, я навіть радий, що Маринка не завадила Мацюкові. Принаймні, тепер я все знаю. А я думав, що ти на мене жодної уваги не звертаєш, так собі, смієшся з Маринкою… Ти ж мені вже давно подобаєшся… Я просто не наважувався тобі про це сказати, думав, нема жодних шансів…

Так після того випадку й розпочалася наша із Сергієм дружба. Тільки з Маринкою стосунки дещо охололи, вона почала мене уникати. З того приводу тепер часто доводиться чути: «От тобі й маєш, а такі подруги були, нерозлийвода! Видно, не буває дівчачої дружби». Та мені байдуже, що там говорять, мені здається, що все у нас із Маринкою буде, як раніше. Навіть мама сказала, що іноді якесь непорозуміння чи сварка згодом тільки зміцнюють дружбу. А ще ми ніколи не вміли надовго ображатись одна на одну…