Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

назви місцевості) з кольоровими узорами на темному тлі, і врешті пізньомінойський період — 1580–1200 р. до Р.Х., якому відповідає кераміка з темними візерунками на світлому тлі[7]. Епохи ще діляться на періоди й фази, і показово, що Еванс повторив міфічний трійковий цикл, мов під впливом легенди про Зевса, котрий кожні десять років продовжував королівську владу Міноса.

«Для того розлогого простору часу, — пише відкривач Кноса, — що охоплює майже дві тисячі років, ми застосували поділ на три фундаментальні епохи: ранньо-, середньо- та пізньомінойську, а у свою чергу, для кожної з них — три періоди, чого не варто розуміти надто дріб’язково чи з докладністю годинникаря. Кожен період триває пересічно 250 років, а періоди ранньої епохи, природно, довші. Цей поділ, якщо ми дивимося на розвиток усієї мінойської цивілізації чи на її стадії, є, по суті, такою ж мірою логічним, як і науковим. У кожній характерній фазі культури ми спостерігаємо часи розквітання, зрілості й занепаду. Три головні епохи мінойської історії відповідають більш-менш Старому, Середньому та Ранньому періодові Нового Єгипетського Царства».

Насправді ж, запропонована Евансом хронологія має низку слабких місць і зазнала численних переробок, доповнень і змін. Вона стосується переважно Кноса, але хибує вже в інших мінойських містах, скажімо Малії чи Фесті, так, наче там вживали місцевих годинників і окрему міру часу. Нові археологічні відкриття зрештою підважили мало не всю хронологію стародавнього Сходу та Єгипту. Навалу гіксосів на Єгипет довелося «пересунути» в околиці 1720 року до Р.Х. Відкриття в 1942 році списку королів Хорсабаду змусило модифікувати месопотамську хронологію. Панування Хамурапі, датоване спершу 2123–2081 роками до Р.Х., тепер датують 1848–1806 роками до Р.Х., ба навіть 1792–1750 роками до Р.Х. Тому новіші дослідники, Ґлоц, Мац чи Ніколаос Платон, шукають соліднішої бази для датування історії Криту, ніж гіпотези Еванса, й спираються на впровадження металів або на руйнування палаців на острові.

Твором життя Еванса є його The Palace of Minos at Knossos. Перший том цієї монументальної книги, великої саги античної цивілізації Криту, з’явився в 1921 році, а останній — через п’ятнадцять років. Праця охоплює шість томів, майже три тисячі сторінок і близько 2500 ілюстрацій.

Палац Міноса був написаний в розлогому, населеному переважно книжками будинку Еванса в Юлбері, в перервах між сезонами розкопок. Зведена сестра відкривача занотувала у спогадах такий портрет ученого за роботою: «Тут він міг працювати над своєю книжкою — ділячи й класифікуючи матеріал простим чином, а саме встановлюючи нові столи на козлах для кожного нового розділу і переходячи від одного до інших, мов шахіст, який розігрує багато партій водночас […]. Далебі він потребував багато простору; матеріал був приголомшливий; до того ж, змагаючись із ним, він не користувався жодними сучасними зручностями. Він не мав ні секретарки, ні друкарської машинки, а послуговувався неодмінно гусячим пером».

Невтомний дідусь. Маючи 75 років, він пережив на Криті землетрус, який спостерігав уважно й холодно, як Пліній вибух Везувію. Землетрус наштовхнув його на припущення, що в цьому вражаючому явищі природи варто шукати пояснення загибелі відкритої ним та любої йому культури. Маючи 80 років, він мандрував на Крит гідропланом і дуже цінував цей засіб сполучення. Мало не до кінця життя він правив Кносом твердою рукою.

За кілька років до початку II Світової війни він відвідав Далмацію та свій старий будинок у Дубровнику, де пережив короткі щасливі літа свого подружжя з незабутньою Маргарет. «Я приїжджаю сюди завжди кожні п’ятдесят років».

Він умер у променях слави серед вибухів бомб. Патріарх середземноморської археології, обсипаний знаками уваги й почесними званнями багатьох університетів, нагороджений королем титулом пера Англії, Еванс заслужив на лагіднішу смерть після такого бурхливого життя. Він до кінця працює і жваво цікавиться перебігом військових подій. Еванс тяжко пережив катастрофічну поразку своїх улюблених країн — Франції, Югославії, врешті Греції. В його критському домі, названому Villa Ariadna, хазяйнував штаб гітлерівських військ. Ще в 1941 році він відвідав Британський музей, знищений бомбами ворожих літаків.

Як оцінити цю незвичайну постать? Не наша то справа. Нею займаються, з властивою їм безоглядністю, спадкоємці вченого. А позаяк наше покоління ставиться до вікторіанської епохи дещо краще, ніж покоління, яке жило одразу після неї, то, мабуть, не буде надто кусюче назвати його Теннісоном археології.

IV

Tout traité d’archéologie passe.[8]

Шарль Пікар

Здавалося б, що Еванс сказав усе, що можна було сказати про Кнос і мінойську культуру; можна було б припускати, що після великої справи відкриття нащадкам залишаться тільки принагідні уточнення й слухняне повторення того, що написав Сер Артур. Проте в дослідженні минулого, як і в кожній іншій царині знання, останнє слово належить не першовідкривачеві. Марсель Бріон з меланхолією каже, що ніщо не є вже цілком певним і визначеним у такій динамічній науці, як археологія.

У середині 1960 року, тобто через 19 років після смерті Еванса, спалахнула гостра полеміка про справу, яка, на перший погляд, могла б зацікавити лише фахівців, проте швидко вийшла поза їхнє коло і впродовж наступних кількох років її гучно обговорювали на сторінках преси, в культурних тижневиках; на радіо. Пристрасна суперечка археологів, мовознавців, дослідників цивілізацій стала свого роду публічним видовищем.

Протагоністом цієї суперечки, що так і не завершилася чітким розв’язанням, був англійський учений, професор Оксфорда Леонард Роберт Палмер. Він запропонував революційну, адже вона суперечила точці зору більшості фахівців, нову хронологію, нове датування грецької епохи бронзи. На фундаментальне запитання, коли греки ступили на півострів, який відтоді мав стати їхньою вітчизною, підручники історії та більшість фахівців відповідають приблизною датою: