Читати книгу - "Приватна клініка доктора Аугусто Буатрегано"

він не ліз, тому не дуже й «забруднився». Пенсія йому так чи інак належиться, вирішив і на цей раз не втручатися. І це теж насторожує: значить, події будуть розвиватися бурхливо. Окрім того, Бастос учинив мудро: міг би скачати якусь суму з Льяноси, а не став. Бо тому б довелося труснути власним гаманцем, а таке не забувається, потім би нагадали. А тут, певно, обійшлося коштами партійними, ліберали й «демократичні католики» багатенькі. Вертольотом же привезли «Аль Капоне» і К° з суміжної Парайї — підлеглі Гермеса акуратно провели через кордон. Більше нізвідки. І доведеться комусь мандрувати туди. На пресу надії ніякої — підіймуть на сміх і свої і чужі. А знати, що вони готують, мусимо.

Ти підеш, братку.

На вулиці Луно здалося, що йому холодно, аж плечима пересмикнув, намагаючись звільнитися від тисячі колючок, що вп’ялися в шкіру. Влився в натовп, ніби намагаючись позбавитися відчуття пронизливого вітру. Людей було багато, вони обтікали його з усіх боків, розгарячілі, збуджені надвечір’ям, з розчинених навстіж кав’ярень хвилями линули солодко-духмяні аромати, пахло свіжими булочками, кавою і чомусь старим деревом, там і там грала музика; а Луно ніяк не міг пристосуватися до вуличного ритму, на нього наштовхувалися, не завжди встигав ухилитися від зустрічних. І тоді Луно різко звернув ліворуч, у парк Свободи, але не пішов навпростець, повз високі пульсуючі фонтани, бо ніби наткнувся на вогку й невидиму стіну ще більшого холоду і, пришвидшивши крок, аби не марнувати часу, гайнув півколом, доріжкою, що огинала центр парку.

І тільки в бібліотеці, в порожнісінському залі періодичної преси, де вже ввімкнули кілька світильників, йому стало затишніше. Відтепер почалася робота, потрібно було дещо уточнити. З інформації, що йому передали «шефи», багато взяти не міг, бо ж відзначалася специфічністю, проте виводила на головне — на людей, на тих же фахівців. І серед них треба знайти помічника, консультанта, а може, й… Старші за віком і більш-менш відомі з зрозумілих причин відпадали. Пам’ять вчепилася за знайоме прізвище, і тепер думка крутилася довкола нього. Уго Піко, молодий доцент медичного факультету університету, його добре знає Феліппе, Феліппе Альварес, рідний брат мій… Слухав у нього лекції з психопатології на другому курсі. Уго Піко… Колись він працював у молодіжних демократичних гуртках. Згодом від політики зовсім одійшов, це розповідав Феліппе. Займається виключно наукою, стажувався в Сполучених Штатах. Бібліотечна картотека справно підказала, де, коли і з якими статтями (окрім суто спеціальних, наукових) виступав Піко, а також і те, який вони мали розголос. За годину, порившись у газетах, Луно сформував для себе попереднє враження про незнайому людину.

Свого часу, давненько вже, Піко опублікував велику, статтю, де спробував перекласти деякі соціальні проблеми на мову психології. Ну, для прикладу, коли людина і почувається нещасною? Тоді, як їй дошкуляє непогамований сенсорний (чуттєвий) голод. От, допустимо, живе впроголодь, не має добротної вдягачки, за що вивчити дітей і так далі. їй, звичайно ж, хочеться і простих житейських утіх, і задоволення духовних потреб. їй хочеться почуватися вільною і незалежною. Але ж вона не одна й мусить рахуватися з іншими, так само, як інші повинні рахуватися з нею. Тому такі пристрасті, як жадоба влади, багатства мають дуже обережно і делікатно гамуватися суспільством. І таким суспільством, де б той сенсорний голод, закладений у людину самою природою і певною мірою окультурений цивілізацією, вдовольнявся, може бути лише суспільство комуністичне.

Від статті повіювало наївністю, одначе не в такій мірі, щоб на неї обрушився шквальний вогонь критики. Луно пригадував ті часи: якийсь період застою, аморфності суспільної думки; так буває, коли одні ідеї вже вичерпалися, зжили себе, а інші ще не визріли; і настають; періоди не те що сумнівів і вагань, але певної інерції — життя іде, маховик його крутиться, ну то й що? Вже прагнеться нового, але ще не виплутатися з минулого. І тоді достатньо найменшої зачіпки, аби виплеснути оте нереалізоване невдоволення. Мабуть, в даному разі так вийшло і з Уго Піко. Було анемічне бродіння дистрофічних ідей в умовах напівдиктатури-напівдемократії, з’явилася свіжа, своєрідна стаття молодого науковця, за зміст котрої — бо оригінальнішим не пахло — і вхопилися. Це те саме, аби, скажімо, почати стверджувати: для того, щоб розрахуватися з зовнішніми боргами країни, треба накласти спеціальний податок на автомобілі, котрі перетинають площу перед Національним банком. От і на Піко накинулися. Права преса й анархісти саркастично сміялися, ніби змагалися одне перед одним у дотепності, а «ліваки» й троцькісти, як «неперевершені теоретики», бомбардували на повному серйозі: «вульгарний ідеалізм», «біологічний комунізм», «утопія, викопана у смітнику історії». Правда, впливові видання не втручалися в безплідну дискусію. Тобто Уго Піко відшмагали, мов хлопчиська, а на захист, чи принаймні подискутувати з ним на солідному теоретичному рівні, ніхто не став або не захотів. Не до того, мовляв, є справи й серйозніші, наука потім… Міг Піко, юний і запальний, просто образитися й махнути на все рукою? Взятися, як він би міг вважати, до справ більш практичніших? Звичайно, міг. І махнути рукою на конкретику політичної боротьби: є ж бо питання й вічні… В кожному випадку, таке цілком логічне пояснення можна прийняти за основу. Хотілося вірити, що Піко допоможе хоч чимось. Та й іншого виходу не було.

Одначе розмова буде складною і важкою, думав Луно. Амбіції амбіціями, їх можна делікатно й обминути, зрештою, навіть дати їм виплеснутися. Головне ж, який він зараз, цей Піко. Доведеться — а без цього не обійтися — розкрити перед ним карти, аби усвідомив усю незвичність і небезпечність ситуації, те, що в цій грі на кін ставиться багато життів.

Було вже зовсім пізно, коли він прийшов до будинку, де мешкав його рідний і єдиний брат Феліппе. Жив прийомним сином господарів на прізвище Альварес, котрих Луно знав, а вони його — лише як давнього, старшого за віком і розважливого товариша свого сина.

Луно трохи, постояв біля декоративної, коротко підстриженої загороди з кущів, поглядаючи на темне подвір’я, темні вікна, ловлячи терпкі нічні запахи зелені; стояв і думав, як воно часом трапляється у цьому світі.

А було так хоч і давно, а ніби вчрра. Вдерлися опівночі в квартиру національні гвардійці з «ескадрону ночі» і забрали батька й матір. І чи то поспішали, чи спершу просто не звернули уваги, але забули прихопити з собою дітей — а воно ж хоч і