Читати книгу - "Дикі банани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Після Туйєна мною заволодів Данг Льє, наш санітар, якого ми прозвали «доктором». На свої, двадцять років він був надто поважний і наполегливий, зовсім не такий, як Туйєн. Данг Льє за допомогою Тунга спокійно, але категорично зажадав, щоб я ковтнув пілюльки хініну.
— Я маю ліки від доктора Перожинського, — відповів я, — і вживаю їх раз на тиждень.
Вечеряв я, як і завжди потім, у приємному товаристві Дьєна і Тунга. Страви були смачні, в’єтнамсько-європейські: курка, свинина, рис, різні овочі, сирі банани, китайський чай, а на десерт міцна й запашна в’єтнамська кава. Ну і по кілька маленьких ковтків лікувального шампанського, яке ми поділили на трьох.
Я дуже полюбив Дьєна, керівника експедиції, йому було тридцять п’ять років, але скидався він на двадцятирічного юнака. Його рухи, його вдача, манера говорити були якісь лагідні, майже жіночі. Проте всі знали, що під час війни Дьєн був прикладом стійкості, мужності і витривалості. На вигляд він був людиною зовсім не енергійною, робив усе дуже спокійно, просив майже пошепки, але слухали його з першого слова. Яка дисципліна була в нашій експедиції! Я відчував, що це тип офіцера, створений великою, двохтисячолітньою традицією хороброго народу, тип, цілком відмінний од войовничого солдата, до якого ми звикли в арміях Європи.
По вечері, коли ми сіли пити каву, до нашого столу, чемно вітаючись, підійшов літній в’єтнамець. Літній, бо мав уже сорок п’ять років. Це був Нго Ван Кві, наш перший кухар, худий як тріска. Він нахилився до Тунга і щось прошепотів йому.
— Товариш кухар, — звернувся до мене Тунг, усміхаючись, — питає, чи смачною була вечеря і чи досить їжі.
— Якщо так і далі піде, — вигукнув я сердечно, подаючи кухареві руку, — то ми повернемося до Ханоя гладкими, як свині.
Кві подякував і задоволений відійшов.
Чи був я щасливим цього вечора?
Так, я був щасливий, адже ми стояли біля підніжжя неприборканих гір, де нас очікували пригоди. А сам факт, що я ставив собі таке запитання, про дещо говорив. Я знав, що мене оточує доброзичливість людей, ладних стати догори ногами, щоб мені догодити, але догодити так, як вони це розуміли.
Я ліг спати під щільною сіткою від москітів.
А тим часом під стелею нашого будинку лунали веселі голоси ящірок-гекконів, невтомних ловців комах. Пристрасно, визивно, пожадливо бриніли їхні бойові прицмокування:
— Гек, гек… — кидали вони короткими серіями. У напівсні я сприймав їх, як дружні вітання.
Мене вже зморив сон, коли я відчув, що хтось тихенько підкрався до моєї постелі і обережно обмацав її. Я заспокоївся. То Туйєн, радісний співак, кругленький хлопець, опікун мого сну: обережно, щоб мене не розбудити, він оглядав, чи протимоскітна сітка щільно прилягає до ліжка. Розчулений таким піклуванням, я міцно заснув.
ПЕРША ЗУСТРІЧ З МЕО
Я солодко заснув і раптово прокинувся. Було ще темно, хоч наближався світанок.
— Мот! Хаі! Ба! Бон! — надворі лунали вигуки команди і тупотіння ніг. Біг цілий загін.
З переляку я зіщулився.
Пробігаючи повз нашу хатину, загін гортанним голосом скандував якесь заклинання, що здавалося дуже грізним. А насправді це було, напевне, просто побажання доброго ранку.
По всьому місту лунали ті самі чотири слова: «Мот-хаі-ба-бон», що означало «раз-два-три-чотири».
Так молоді любителі спорту підіймали своїх земляків на ранкову гімнастику. Було без чверті шість. У цей час по всьому Північному В’єтнаму, в усіх селах і містах, на всіх майданчиках, навіть у центрі Ханоя на вулицях і дорогах чулися такі самі вигуки і таке саме тупотіння ніг. Працьовитий народ готувався до робочого дня.
Вважалося, що члени нашої експедиції перебувають на спеціальній службі, тому вони не брали участі в загальній гімнастиці. Але з притаманною в’єтнамцям звичкою до дисципліни друзі почали виконувати свої ранкові обов’язки. Сонце ще не вийшло з-за гір, коли ми, добре поснідавши, вирушили в дорогу. Нічна імла швидко розсіялась, краєвид став ширший. Одразу ж за Хоа Біном з очей зникла Чорна річка, але ми весь час трималися долин менших річок. У цих долинах були такі ж самі рисові поля, тільки менші і бідніші, такі самі в’єтнамські хати. Поступово долини звужувалися і перетворювалися на яри, вкриті негустими заростями. Протягом кількох, а може й з десяток кілометрів ми їхали і не бачили жодного людського житла, наче перетинали якусь прикордонну смугу. А коли знову з’явилися хати, вони були вже не такі, як поблизу Хоа Біна, — всі стояли на палях.
— Це таї? — спитав я товаришів.
— Ні. Це, очевидно, муонги.
Якщо це й справді муонги, то їхні хати свідчили про величезний вплив таї. Таї будують свої хати завжди на палях, навіть на зовсім сухому грунті.
Гарненьке село, яке лежало перед нами, складалося з кількох десятків чималих, переважно нових бамбукових хат, мальовниче розкиданих на схилі поодаль від битого шляху. У магічному сяйві ранкового сонця рожевіло узгір’я, на якому поміж хатинами в небо стриміли пальми арекі. Під час подорожі я бачив не один захоплюючий краєвид, але тут було так хороше, що важко й висловити. Ця краса приголомшувала, і я ладен був заприсягтися, що на зворотному шляху обов’язково зупинюся тут на кілька днів, щоб помилуватися цією розкішшю. Та моєму наміру не судилося здійснитися. Повертаючись назад, ми не мали часу і якось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі банани», після закриття браузера.