Читати книгу - "Степовий найда"

— Кларенс, ти пропустив оте місце: «Тату, тату, залишайся!» — зауважила Сюзі. Випроставшись раптом на колінах місіс Пейтон, вона швидко заговорила: — Я вмію танцювати. І співати. Я можу затанцювати «Гай Джамбурі».

— А що це таке «Гай Джамбурі», серденько?

Танець «Гай Джамбурі», певно, старовинний обрядовий танець африканського походження, як виявилось, полягав у тому, що танцюючі під акомпанемент дитячого сміху роблять три маленькі стрибки праворуч, а потім ліворуч, при цьому підбирають пальцями коротенькі спіднички і перебирають навшпиньки маленькими ніжками, показуючи панчішки й голі коліна. Задихавшись, маленька танцюристка під гучні оплески зупинилася, готова, незважаючи на втому, продовжувати танець.

— Я вмію також і співати, — сказала вона швидко, ніби боялася, що оплески стихнуть. — Я вмію співати. Ой, Кларенс, — голос Сюзі звучав жалібно, — що я вмію співати?

— «Бен Болт», — нагадав Кларенс.

— Гаразд. Ти забув про гарненьку Алісу Бен Болт, — почала Сюзі фальшиво. — Гарненька Аліса з русявим волоссям, що сміється від радості, коли усміхнешся їй, і…, — тут Сюзі, нахмуривши бровенята, знову звернулася до Кларенса — А далі як?

— «Що тремтить від страху, як глянеш похмуро», — підказав Кларенс.

— «Що тремтить від страху, як глянеш похмуро», — повторила за ним Сюзі. — А далі я забула. Але я можу щось заспівати…

Сміх і шепіт серед присутніх затихли. З правого боку раптом залунав густий бас — це неперевершений гравець в покер приєднався до Сюзі, а за ним ще з десяток голосів, і під кінець утворився хор, в якому баси погоничів зливалися з сопрано місіс Пейтон і дитячим дискантом Сюзі. Обличчя людей стали зосереджені, і пісня повторювана знов і знов, підхоплена вітром, неслася над нічним степом, завмирала серед неосяжного таємничого простору, як те вогнище, що яскраво спалахує при пориві вітру і поступово завмирає, коли стає тихо.

Люди замовкли. Настала глибока тиша. Всі стали разходитися на відпочинок. Місіс Пейтон забрала Сюзі в свій фургон. Перед тим вона піднесла дівчинку до Кларенса, щоб він, поцілувавши, побажав їй «на добраніч», що трохи здивувало дітей, які не звикли до таких ніжностей.

Кларенс залишився віч-на-віч з містером Пейтоном.

— Мені здається, я сьогодні бачив індійця, — промовив Кларенс несміливо.

Містер Пейтон нахилився до нього.

— Індійця? Де? — запитав він швидко, але в очах його промайнуло недовір'я; з таким самим недовір'ям містер Пейтон дивився на нього, коли Кларенс розповідав йому про себе і про батька.

На хвилину Кларенс пожалкував, що почав цю розмову, але вперто повторив свої слова. Хлопчик досить точно змалював постать незнайомого, і це розвіяло сумніви містера Пейтона. Містер Пейтон на хвилину вийшов, і повернувся разом з Гаррі й ще одним чоловіком.

— Ти певен, що бачив індійця? — спитав містер Пейтон підбадьорливо.

— Авжеж, сер.

— Так само впевнений, як в тому, що твій батько — полковник Брант і що він помер? — додав Гаррі з неприємним сміхом.

У хлопця на очі навернулися сльози.

— Я ніколи не брешу, — твердо промовив він.

— Я вірю тобі, Кларенс, — спокійно сказав містер Пейтон. — Але чому ти досі мовчав.

— Мені не хотілося говорити про це при Сюзі і при… ній, — сказав Кларенс, запинаючись.

— При кому?

— При місіс Пейтон, сер, — червоніючи, прошепотів Кларенс.

— О! Ви бачите, яка делікатність! — глузливо вигукнув Гаррі.

— Годі! Дай йому спокій! — грубо обірвав містер Пейтон свого помічника. — Хлопець знає, що говорить. Але, — продовжував він, звертаючись до Кларенса, — як трапилося, що індієць тебе не помітив?

— Я сидів дуже тихо, боячись, розбудити Сюзі, — відповів Кларенс, — і, крім того… — Він завагався.

— Що?

— Він більше стежив за тим, що робите ви, — сміливо сказав хлопчик.

— Так воно й є, — втрутився в розмову третій, розвідник, що, певно, мав досвід в таких справах, — індієць знаходився з навітряного боку до Кларенса, а тому навіть його гострий нюх не міг виявити присутності хлопця, це був, певно, дозорний з ар'єргарду, інші пішли вперед, щоб перерізати нам дорогу. Більше ти нічого не бачив?

— Ще раніше я бачив койота, — сказав Кларенс, підбадьорений несподіваною підтримкою.

— Та постривайте! — звернувся розвідник до Гаррі, що заходився від реготу. — Це теж, вірна прикмета. Койот не піде по слідах індійців, він знає, що після них поживи не знайде. Коли ти бачив койота?

— Зараз же після того, як ми злізли з фургона, — відповів Кларенс.

— Все ясно, — промовив чоловік задумливо. — Вони сполохали койота, і він побіг попереду індійців або збоку. Індійці зараз між нами і тим караваном, можливо, вони переслідують його.

Містер Пейтон жестом дав зрозуміти, що при хлопцеві про це говорити не слід. Кларенс був здивований, помітивши цей жест. Після цього чоловіки почали розмовляти пошепки, але Кларенс ясно почув останні слова досвідченого розвідника:

— Це вже нічого не дасть, містер Пейтон. Зніматися зараз з місця — даремно рискувати. Та й звідки ви знаєте, чи не на нас вони гострять зуби. Якби ми не звернули з великого шляху, коли помітили дітей, то, можливо, потрапили б в