Читати книгу - "Друзі зі змієносця"

Крім того, погода покращала. Темний дим розвіявся, повітря очистилося від попелу.

Моє приємне життя порушував лише ящір, котрому припало до смаку листя кущів, що під ним я відпочивав. Він нагнав на мене трохи страху, однак нічого лихого не сталося.

Рани на тілі навдивовижу швидко гоїлися й засихали. Як ви, люди, кажете, незабаром найгірше лишилося позаду.

Нарешті я покинув свій сховок і помалу подався в гори, до ущелини, де в паніці й розпачі покинув своє єдине майно - передавач, який до всього не працював, приймач, ящик із консервами, декілька книг і, головне, - гумовий човен та скафандр. Серце стискалося від тривоги, в якому стані знайду - і чи знайду взагалі - покинуті речі. Без них шанси на порятунок зменшилися б до мінімуму.

Що вище я підіймався, то ширше розлягався навколо краєвид. Це здається очевидним, але мене дивувало. Цікавило, куди поділися гори, що виросли, коли я лежав без свідомості. Здавалося, вони знову вирівнялися, перетворилися на рівнину, мовби їх вивальцював гігантський валець. Молочний туман, що стелився внизу, не дозволяв роздивитися рівнину як слід. Лише коли сяйво двох сонць розігнало імлу, я дізнався жорстоку правду - навкруги простягалося море, всіяне безліччю дрібних острівців. Горби, які на короткий час здійнялися до неба, опустилися назад і витворили стійке дно нового моря.

Цікаво, гори в якімсь місці сполучалися з материком чи стали пустельним островом? На це питання наразі відповісти було неможливо. Якщо я справді на острові, то без човна звідси ніколи не виберуся. Дерево на Гаммі важче від води, тому про спорудження човна годі й думати. І без консервів тут загину так само...

Тривога про речі, сховані в розколині, продовжувала гнати мене нагору.

Через декілька годин я наштовхнувся на серйозну перешкоду - застиглий лавовий потік. Довелося його обходити, що ще продовжило мій шлях.

У деяких місцях лавові виходи були настільки потужними, що повністю змінили ландшафт, і я незабаром утратив орієнтацію. Тому змушений був через добрячий шмат дороги повернутися до заростів і запастися солодкими плодами, котрі заміняли мені не лише їжу, але й воду, якої в горах бракувало.

Принаймні десять днів тривали блукання ущелинами та ярами, схилами й плато. Про гірські сходження я тепер не можу навіть слухати, повір мені, хлопче.

Нарешті вдалося дістатися так довго шуканої ущелини. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою блискотіли зірки.

Коли я наблизився до входу в розколину, здалося, що в ній щось горить. Про це свідчило світло, танцююче на протилежній стіні.

Дихання завмерло мені в грудях. «Мої речі!» - сяйнуло в свідомості. Я без роздумів кинувся поміж кам’яні стіни. Однак зараз же зупинився.

Посеред ущелини палала складена з ломаччя ватра, а навколо сиділи... істоти, схожі на нас!..

Загадкові створіння мене, на щастя, не помітили. Було ще надто далеко - нас розділяла вузька звивиста розколина. Припавши до скельної стіни, я обережно поповз углиб ущелини. Зізнаюся, я боявся невідомих істот, але ще дужче боявся за речі, сховані в розколині

Рухатися вперед ставало дедалі складніше. Врешті я змушений був плазувати поміж розкиданих брил на череві.

Створіння, котрі досі сиділи мовчки, мов статуї зі схиленими головами, зненацька занепокоїлися - почали роззиратися, а одне тягуче запищало.

Мороз продер мені по шкірі. Я судомно припав до скелі й затамував подих. Але нічого не сталося. Вогонь час від часу тріщав, і йому відповідало багатоголосе відлуння.

Нарешті я набрався відваги й обережно поглянув на таборище. Багаття весело палало, але розкладені навколо нього лупаки були порожні. Істоти зникли!

Куди вони могли подітися? Я був цілком певен, що доступ до ущелини існував лише через розколину, в котрій я лежав за скелею. А біля мене ніхто не проходив, інакше я б його мусив побачити чи принаймні почути.

«Тектонічні рухи!» - раптом промайнуло в голові. При формуванні гірських масивів розкололася стіна ущелини, й істоти зникли через новоутворену тріщину.

Я встав і ретельно оглянув усе тирловище. Серце радісно стрепенулося в грудях. У тьмяно освітленому закуті я помітив свій передавач. Поблизу лежали розкидані книги й консерви, а над ними на скельному виступі висів гумовий човен...

Я був такий схвильований, що геть забув про обережність. Позносивши дорогоцінне майно на купу, я гладив і перебирав деякі предмети, мов божевільний.

Коли, нарешті, повернувся думками до дійсності, при погляді на стрімкі, тьмяно освітлені стіни розколини страх знову стиснув мені горло.

Незнані створіння, можливо, сховалися в тріщині й звідти спостерігають за мною, вичікуючи слушної миті, щоби спекатися непроханого гостя.

Закортіло схопитися і втекти, але ноги не послухали мене.

До страху домішувався нестерпний душевний біль - моторошне відчуття самотності й нікчемності. Люди, до котрих я належав і котрі мене мимоволі покинули, жили за більйони кілометрів звідти, серед зірок, що мерехтіли над головою.

Я впав на купу книг та консервів і гірко розридався, безпомічно очікуючи присуду долі. Тієї миті було однаково, що невідомі істоти можуть прийти і вбити мене. Навпаки - я жадав цього. Рвав у розпачі волосся й голосно проклинав себе й весь Усесвіт.

Напад відчаю смертельно виснажив мене. Навіть не знаю, коли і як я заснув.

Прокинувся аж уранці. Дощило. Мене морозило, в голові гуло, й усі м’язи болісно протестували.

Дощ скоро змінився зливою. Я заліз під скельний навіс і тупо дивився на мокрі блискучі бляшанки.

Посеред розколини незабаром утворилася калюжа каламутної води, котра все більшала. Моє єдине майно, від якого залежало життя, опинилося в небезпеці. Це привело мене до тями.