Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

— Я не зможу жити там і щодня дихати на сходах тим чадом від індійської їжі. Не зможу жити на тих килимах і підлозі під мармур. І не хочу гуляти з дитиною цими вулицями. Сама.

Їй на очі набігли сльози, та вона не заплакала.

— Я зіпсована дівчина, знаю. Мені дуже прикро.

Втім, проект залишався чинним ще кілька тижнів уже й після того, як Нору ув’язнили в ліжку, а пані А. почала поратися в домі, поступово й тактовно впроваджуючи свій новий порядок і в кімнатах, і в наших звичках.

— Хто знає, якою гидотою вони там харчуються, — зауважила вона, коли я насмілився зачепити тему нашого майбутнього життя в Цюріху (чимало міркувань пані А. починалися з їжі і їжею закінчувалися, а трапези становили своєрідні кульмінації протягом дня). Я певний, що вони з Норою детально наш переїзд обговорили і поставили на ньому хрест, але з суто жіночою підступністю мені про це повідомляли дозовано, дрібними натяками. У питаннях, які стосуються нас обидвох, Нора часто дотримується такої тактики: чинить опір твердо — і водночас лагідно, крок за кроком відстоюючи свою волю. Вона вміло обставляє чужі домівки і схожим чином підходить також до мого життя, яке до знайомства з нею було вельми скромним і нічим особливим не вирізнялося.

Обидві жінки діждалися, доки я остаточно збагну їхнє рішення, а тоді довірили мені формальний бік справи. Тож одного ранку я написав мейл на кілька рядків, де пояснював, що ускладнення перебігу вагітності моєї дружини змушують мене відмовитися від стипендії. Мій керівник, звісно, тільки посміявся з такої поступливості: «Наукові відкриття не люблять вигідного життя, а невигідних дружин і поготів». Насправді він лише радів моїй відмові, бо не скоро знайшов би охочих виконувати всю ту гору роботи, яку я розгрібав для нього (розвивав десятки діаграм Фейнмана, підміняв на лекціях курсу з теорії груп, переписував начисто його нотатки, проводив числове моделювання, яке мусив запускати ввечері і перевіряти посеред ночі... словом, робив усе те, що давало йому змогу переважну більшість часу порпатися в інтернеті і лише зрідка з’являтися біля дошки у своєму кабінеті, аби вчергове продемонструвати мені, як легко, без жодних перепон, тече алгебра з-під шматка крейди у його руці).

Втім, коли я спускався того вечора сходами у найсучаснішому крилі інституту, мене й самого несподівано пройняло відчуття полегшення, ба навіть певного героїзму, адже заради Нориного спокою я таки зумів притлумити свої амбіції і відкласти їх на потім. Можливо, перед моїми колегами, які виїжджають за кордон, і розкриваються двері до наукової слави та просторих кабінетів у модерних спорудах зі скла й металу, але жити їм доведеться ген-ген далеко не тільки звідси, але й звідусіль. Вони зустрічатимуться й одружуватимуться з іноземками, братимуть собі «вигідних дружин», здебільшого північанок, жінок нордичного типу, спілкуватися з якими треба за допомогою мови-посередника — французької чи англійської, наче дипломатам. А я? Я мав Нору, яка миттєво схоплювала всі найтонші відтінки того, що я казав, і точно передбачала всі наслідки того, чого я волів не казати. То чи міг я прагнути чогось більшого? Чи міг бодай гіпотетично ризикувати тим, що мав, навіть заради хтозна-якої престижної стипендії? Всього поступу, на який здобулася фізика від самого початку, — геліоцентричної теорії і закону всесвітнього тяжіння, синтетичних, досконалих рівнянь Максвела і константи Планка, обмеженої і загальної відносності, багатовимірної спіральної послідовності і найвіддаленіших пульсарів — словом, усієї слави цих відкриттів не вистачило би, щоб подарувати мені таку ж повноту. Я усвідомлював, що такий романтичний екстаз не триває вічно (на відміну від константи Планка, якій у цьому сенсі нічого не загрожує), і мав достатньо досвіду у стосунках, аби розуміти, що він може блискавично перетворитися на щось прямо протилежне, проте принаймні того вечора відчував його мало не на дотик. Повертаючись додому, я звернув із найкоротшого шляху і накупив у нашому рибному ресторанчику стільки смаженини, що міг би донесхочу нагодувати й родину з чотирьох осіб. Про Цюріх ми більше ніколи не згадували.

І от тепер маєш: знову за рибу гроші. Я повертаюся до роздумів про європейські міста, які однаковою мірою відповідали б моїм професійним потребам і Нориним очікуванням; ще там мала б бути бодай одна італійська початкова школа для Емануеле. Дургем, Майнц, Уппсала, Фрайбург — жодне з них не відповідає усім критеріям разом, тож одне по одному я їх викреслюю. Коли цей список вичерпується, переходжу до іншого: в ньому імена колег, з якими я змагатимуся за наступний Грант на дослідження. Шукаю в мережі останні праці кожного з них і загальну кількість цитувань, а тоді вводжу дані в одну програмку і підраховую бали, аби порівняти зі своїми. Виявляється, я на кілька балів їх випереджаю — якщо припустити, що зібрана інформація правильна, і відкинути ймовірність інтриг на факультеті, — а тому маю всі підстави сподіватися, що й цей раунд мав би бути для мене успішним.

Втім, навіть якщо так воно й буде, через кілька років непевність усе одно повернеться і повертатиметься знову і знову, аж доки трапиться щасливий збіг обставин (наприклад, низка вельми доречних переломів стегнової кістки на п’ятому поверсі фізичного факультету) або, ймовірніше, доки я вирішу відмовитися від романтичної мрії і присвятити себе конкретним справам. Адже є чимало вакансій у галузях, пов’язаних із фінансами, програмним забезпеченням, консультуванням із питань управління: фізики спроможні оперувати великими обсягами інформації, відзначаються гнучкістю, а головне, не мають звички скаржитися — принаймні так кажуть.

У свого психотерапевта я сповнююся ще більшим жалем і заявляю, що зійшов нінащо, просто нанівець, або скоро таки зійду, це вже точно. Натомість він, охарактеризувавши мою депресію як «насамперед філософську», радить у ті ночі, коли безсоння допікає найсильніше, вживати банальний лексотан.

Відтак кожен із нас трьох заклопотаний насамперед