Читати книгу - "Вечірні дзвони"

по довжині та ширині плаща, він міг мати понад два метри росту. Ні, дурня. Не можна сприймати серйозно народні байки. Він ногою відкинув підпірку і з усього розмаху відчинив двері. Комора була невеличкою, більшу її частину займали плетені з соломи кошики на збіжжя. Під стіною було трохи місця, а в балку… В балку хтось глибоко вбив два гаки. Біля них висіли старі, залізні ланцюги. Когось тут тримали в неволі… Що з ним сталося? Хто це був?

Доктор підійшов і змів пил на підлозі. Шар металевої стружки та шматки заліза вимальовували доволі чітку картину. У в’язня не було при собі ніяких знарядь. Майже ніяких. Кожен власник невільника, заковуючи його в залізо, мимовільно надає йому засіб для втечі. Бранець Гануша використав те, що мав під рукою. Він перетер ланки ланцюга самим ланцюгом. Скільки годин йому це зайняло?

Щось холодне капнуло йому на потилицю. Лікар підняв голову і поглянув вверх. Люк, що вів на горище був відкритий. В даху зяяла, видима навіть звідси, велика діра. Скужевський вийшов в двері і обійшов будинок ззаду. На замерзлій землі не залишилося слідів, зате на інеї, що вкривав її – так. Два ряди темних плям петляли в бік замерзлого болота. Слід…

Доктор поставив свою ногу поряд з плямою. Вона була майже вдвічі коротшою. Він пішов на край острова. Тонка крига потріскала в місці, де бранець скочив на лід. Це трапилося недавно, десь дві, три години тому. Ополонка ще не встигла затягнутися льодом. Скужевський торкнувся в кишені золотого хрестика.

Двісті, може двісті п’ятдесят грам благородного металу. А може там золото не ціниться так, як в нас? З другого боку знаходився напис – рядок схожих на літери піктограм. Вони дещо нагадували букви амхарської абетки, але йому не вдалося їх розшифрувати… А може це тільки неграмотний козак, відливши хрестик, вкрив його символами, що імітували літери? Лікар певний час тримав його в долоні, потім перехрестився і кинув у воду. Може допливе на другий бік? Сонце заходило. Він повернув в напрямку маєтку.

*****

-- Інший світ, -- Лісовський в задумі ковтнув коньяку. – Країна, що знаходиться так близько, за крок від нас, всюди і ніде одночасно.

-- І час від часу відкривається прохід, -- додав доктор. – Через кілька днів після нашого Великодня… А можливо й частіше.

-- Інші люди. А може нелюди.

-- Не знаю. Може й не люди, але розумні істоти. Зрештою легенди відносять їх до потвор. Якщо плащ належав Рахману, то вони більші за нас, але мають дві руки і велику голову, яку ховають під широким каптуром. В них також величезні ноги. Вони витримують багато днів без води та їжі. Виглядають інакше, але тим не менше це наші брати. Християни…

-- Православні, уніати чи католики? – Старий шляхтич усміхнувся у вуса. – Отже, це все… -- він поглянув у вікно на мертві хати, що зникали в густіючій зимовій темряві, -- кара за наші гріхи? Гануш ув’язнив одного з них, а вони за це на нас заразу? А може це їхній метод оборонятися, як запах у скунса?

-- Гадаю, що ні. Це хвороба, що підточує їх. Хвороба, від якої вони не вмирають, живуть з нею роками, поколіннями. В них вона проходить в легкій формі, як в нас нежить. Але для нас вона цілком нова, як для індіанців віспа, як для наших предків сифіліс. Наш організм не здатен боротися з цим. Помруть всі, в кого немає імунітету.

-- А якщо вона розповсюдиться? Все людство вимре? Виживе один з трьохсот?

-- Хтозна. Не виключено. А коли потепліє, люди втечуть з села… Можна продірявити човни, але чи цього буде достатньо?

Шляхтич довго мовчав.

-- Знаєте чому я тут залишився? Після того, як вибухнула епідемія?

-- Ні. Я тільки знаю, що Ви послали сина на телеграфну станцію, щоб він здійняв тривогу і спалили міст.

-- Син – це продовження роду. А моїм обов’язком було залишитися серед моїх людей. Але якщо знадобиться, я готовий зробити все необхідне, щоб ніхто не залишив острів. В нас достатньо вогнепальної зброї, пороху і куль. Селян є десь душ тридцять, дітей я не рахую. Ми захопимо їх зненацька, дамо собі раду.

-- Моє керівництво передбачило таку ситуацію. В мене в багажі вісімдесят лотів ціаніду. Краще пожертвувати одним селом ніж мільйонами людей. А потім застрелимося. Тільки що буде, якщо Рахмани існують? П’ять зафіксованих випадків захворювання англійською пітницею вказують, що вони відвідують наш світ дуже рідко . Але відвідують. Може виявитися, що наша самопожертва була зайвою, може завтра якийсь Рахман вийде з води в серці Петербурга, Берліна чи Нью-Йорка…

-- Нам не врятуватися?

-- Не знаю. Але постійно шукаю виходу з цієї пастки…

*****

Ще один світанок… Скужевський йшов у село, а на серці наче миші шкребли. І не помилився. Він по черзі заглядав у хати. Всюди бачив те саме. Великі очі наповнені божевільним страхом; людей, яких бив озноб і які тулилися біля печей і під перинами, розпачливо шукаючи тепла. Хворіли вже всі. Отже те, що він досі зробив, карантин, ізоляція, було намарно. Очевидно, що всі встигли заразитися, просто інкубаційний період різний.

Павел підійшов до гаті і якусь мить в задумі дивився перед себе. Він не чув пострілів, але за ніч з’явилися чотири чорні плями, що явно виділялися на білій кризі. Хтось з останніх сил намагався втекти. Закашляв глухо. Щось мішало йому в горлі. Лікар занепокоєно потер чоло. Воно було липке; понюхав пальці, а потім, так як це вже не могло йому пошкодити, доторкнувся до них кінчиком