Читати книгу - "Світовидові коні"

Велимир лежить і уявляє собі цю Керсте в білому чепчику, керсетці та смугастій спідниці… Ось її з дитям ведуть на страту, та не землею — повітрям мчать чародійські коні-однороги, і лісовий конунг,* зеленоокий красень з вогняно-рудим волоссям, уже наклав на лука несхибну стрілу…

«Від стріл ельфійських рятунку не буде, тіль-тіль, висока трава… Загибель певну несуть вони людям… Тіль-тіль, висока трава…»

Віса закінчується щасливо: Керсте врятовано, її дитя теж, лихих людей і священика наздогнали стріли ельфів. Хнельд куштує рибу, облизує пальці і задоволено прицмокує.

— Отямився, — говорить до Велимира, — їсти хочеш, рюгенцю?

Юнак відчуває, що смертельно зголоднів. Хнельд підносить йому на дощечці шматки риби і засохлу вже перепічку. Велимир жадібно жує, а стара вже мугиче іншої:

— «Кинувши урманських фьордів тихі води,

Кораблі-дракони я водив в походи.

Золота здобув я і здобув я слави

Та мене не любить донька Ярослава…»

Цю пісню Велимир знає, далі у ній йдеться про те, як зневажає сміливого вікінга слов'янська діва у золотій гривні. Хтозна чого зневажає, може не вабить її піратська слава конунга урманів, або бридиться вона його закривавленим золотом…

Останні слова він говорить вголос, і Хнельд хихикає:

— Адже вони таки одружились — Гаральд Сміливий та донька конунга русів Ярислейфа… Ось і покладайся на жіноче серце… А як загинув Гаральд, то красуня Ейлізіф стала дружиною нашого конунга, і тут, на Шеланні, дожила свого віку. Видно, припало їй до вподоби золото вікінгів.

Велимир зітхає розчаровано. Звісно, життя не пісня… Хоча його матері так і не припало до вподоби золото Гаральда Торквільссона. І Славці, любій подружці, мабуть теж би не припало… Славця… Чим не слов'янська діва? Золотої гривні у неї, щоправда, нема, бо не носять руянці золотих прикрас, лише Боги пишаються золотом та із золота куто вінець Верховного… Однак, у Славці є чудове намисто з перлів, і карі оченята, і випнуті сміхотливі вуста…

— Бачу я, славине, що думаєш ти нині про дівку! — хихикає Хнельд, — а отже — починаєш одужувати!

Велимир закашлюється і червоніє. Очі його зупиняються на мечі, притуленому до стіни. Це його меч, отже Хальфдан виконав свою обіцянку.

— Що там з малим? — питає стиха.

— Я хвилююсь, — озивається Хнельд, — чотири доби його нема. З того часу, як приніс меча.

Юнак затривожився — хлопця бо могли покарати за його втечу. Ярл любить сина, може і любить, але Велимир добре пам’ятає його шалені очі. Скажений Вовк — добряче родове прізвисько… Якщо з Хальфданом щось сталося…

— Весь рід ярлів Фенгонборгу — скажені пси, не вовки навіть, — мовить Хнельд, — а у всьому винен замок…

— Замок?

— Атож, славине… За часів конунга Гаральда, Синьозубим прозваного, жив у

Фенгонборзі інший рід, рід славних воїнів, а ярла звали Фрітьоф Бойова Сокира. То був чоловік справедливий, хоробрий і жорстокий — справжній вікінг, яких немає нині. А тут, де ми сидимо з тобою — данці шанували Богів своїх, і завжди досить було і пожертв, і молитов.

Стара хитає головою, наче жалкуючи за чимось.

— І от, рюгенцю, конунг Гаральд, Синьозубим прозваний, в чужих краях розуму набравшись, звелів усім данцям хреститись. І обурився люд, та погодились ярли, усі, крім Фрітьофа з Фенгонборгу. І послав конунг Гаральд сюди дружину, і довгою була битва, та врешті сам ярл Фрітьоф і люди його з мечами в руках увійшли до Вальгалли*. А кров дітей та жінок спливала зі стін ручаями, бо збіглися до замку з довколишніх селищ усі, хто не хотів визнавати нового Бога. Люди ж конунга не щадили навіть немовлят.

В словах старої вчувається понурий ритм саги*, і Велимир слухає, забувши власні страждання. Хнельд уже не здається йому ягою, натхнення освітило старече обличчя, зробивши його гарним.

— Ти, певне, не християнка, Хнельд? — питає юнак, і Хнельд хитає головою:

— Слухай-но, славине, наші Боги були жорстокі, але не брехливі. Як і ми… Аси* піклувалися про дітей своїх, Одін* прийняв страшні муки, аби принести людям знання-руни, а Тор* позбувся руки, аби припнути на ланцюг вовка Фенріра,* пожирача світу… Та почався уже Рагнарьок*, почався і закінчився, а люди навіть того не помітили, а той, хто помітив, помер з мечем у руках. І забуті руни великого Одіна, і вовк Фенрір вирвався на волю, а змій Мідгарду* підіймається з безодні! Я, Хнельд, на власні очі бачила Чорного Вовка, він стояв біля вогнищ, на яких вмирали люди, і звався Абсальон, єпископ Данський!

— Наші Боги живі, — говорить схвильований Велимир, а Хнельд відповідає вже без колишнього піднесення:

— Нікому не врятуватись від обіймів вселенського змія. Ні Богам, ні людям. Але я не докінчила саги… Вів же дружину Гаральда-конунга, Синьозубим прозваного, ярл Торстейн Скажений Вовк. Цей Торстейн був берсерком і не боявся ні людей, ні духів. Кров п’янила його, нічим хмільне, і байдуже йому було, кого вбивати. А від того, що його побризкали водою та вдягли на шию хреста, він не став милосерднішим. Конунг подарував йому замок вбитого ним Фрітьофа і нагородив гойно, та Боги, яких зневажив Торстейн, наслали на нього божевілля. Він повісив на мурі свою жону Гудрун, перерізав власних дітей і сам утопився. В живих лишилося одне дитя, якого не помітив божевільний батько, і це від нього, славине, пішов нинішній рід ярлів Фенгонборгу. Та прокляття Богів не зникає зі смертю винуватця, і втрачали розум ярли, а жодна з їх жінок не помирала своєю смертю. Врешті, ні данські, ні свейські, ні урманські діви і ногою не хотіли ступити за мури проклятого місця! Ярли почали брати за жон полонянок. Медб з Еріну я добре пам’ятаю, бідолаха все лила сльози та молилась свойому Христу, аж поки не померла з туги, а ярлу Торквіллю випустили кишки твої, рюгенцю, родичі, ободрити. Гаральд… Гаральд був трохи м’якшим за свою рідню, аж поки не спопав твою матір.