Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тут так темно, що видно разів у п’ять більше зірок, ніж у місті.
В голові пульсує, по скроні біжить свіжа цівка крові. Але викид адреналіну такий потужний, що притлумлює біль.
Він кидає ліхтарик у грязюку біля мене, а свій направляє на руїни будинку, який я помітив, коли ми сюди під’їхали.
— Після тебе.
Я стискаю в руці ліхтарик і спинаюсь на ноги. Шкандибаю до того будинку, босими ногами натрапляю на мокру газету. Стараюся не наступати на зім’яті пивні банки й уламки скла, які виблискують у промені ліхтарика.
Наближаючись до головного входу, я уявляю цю закинуту парковку іншої ночі. Тієї, що буде. Рання зима, крізь завісу снігу темрява, посмугована блакитними й червоними спалахами. Слідчі й спеціально навчені пошукові собаки метушаться серед цих руїн. Десь усередині вони оглядають моє тіло, голе, розчленоване, яке вже почало розкладатися, і тоді патрульна машина зупиняється біля мого особняка на Логан-сквер. Друга година ночі, Даніела виходить до них у нічній сорочці. Мене немає вже кілька тижнів, і десь у глибині свого серця вона знає, що я не повернусь, і думає, що вона вже змирилася із цим жорстоким фактом. Але ось вона бачить цих молодих офіцерів поліції із суворими, розумними очима, їхні плечі й кашкети, які вони поштиво тримають під пахвами, трохи присипані снігом... І раптом щось всередині в неї остаточно ламається, те, про що вона й сама не здогадувалась. Вона відчуває, як ватяніють її ноги, як сили полишають її, і коли вона падає на килимок під дверима, позаду неї скрипучими сходами збігає Чарлі, патлатий, із божевільними очима. Питає: «Ви щось знаєте про тата?»
Коли ми зовсім близько підходимо до будівлі, на вицвілій цеглі над входом проявляються два слова. Мені вдається розібрати кілька літер: «CAGO POWER».
Він штовхає мене крізь пролом у стіні.
Промені наших ліхтарів миготять по стінах приймальні.
Меблі згнили аж до металевих рам.
Старий кулер для води.
Залишки чийогось багаття.
Використаний презерватив на вицвілому килимі.
Ми входимо в довгий коридор.
Без наших ліхтарів тут була б пітьма така, хоч в око стрель.
Я зупиняюсь, щоб присвітити, але світло тоне в темряві. Під ногами на пожолобленому лінолеумі вже менше сміття. Ніяких звуків, тільки низький, далекий стогін вітру за стінами.
Із кожною секундою я замерзаю дедалі більше.
Він тицяє пістолетом мені в нирки, підганяючи.
А може, колись я потрапив у поле зору якогось психопата, якому чомусь заманулось усе про мене взнати, і тільки потім убити? Я часто контактую із незнайомцями. Може, ми перекинулись із ним кількома словами в тій кав’ярні біля кампусу. Або в метро. Або за пивом у моєму барі на розі.
А якщо в нього є плани ще й стосовно Чарлі й Даніели?
— Може, ви хочете почути мої благання? — питаю, і голос мій зривається. — То я готовий. Я зроблю все, що ви захочете.
І найжахливіше те, що це правда. Я візьму гріх на душу. Зроблю кому-небудь зло, що завгодно, аби він тільки повернув мене в мій район, і щоб ця ніч тривала так, як і задумувалось — щоб я йшов додому до своєї сім’ї і ніс їм морозиво, як і обіцяв.
— Для чого? — питає він. — Щоб я тебе відпустив?
— Так.
Звук його реготу рикошетом відбивається од стін коридору.
— Я просто боюсь побачити оте «все», на що ти будеш готовий, щоб витягти себе із цього.
— Із чого саме?
Але він не відповідає.
Я падаю на коліна. Мій ліхтарик котиться по підлозі.
— Будь ласка, — благаю я. — Не робіть цього. — Я ледве впізнаю свій голос. — Ви можете просто піти. Я не знаю, за що ви хочете мене скривдити, але ось просто задумайтесь на хвилину. Я...
— Джейсоне.
— ...люблю свою сім’ю. Я люблю свою дружину. Я люблю...
— Джейсоне.
— ...свого сина.
— Джейсоне!
— Я зроблю, що завгодно.
Тепер я тремчу безконтрольно — від холоду, від страху.
Він б’є мене під дихало, і коли з моїх легенів вилітає все повітря, я падаю на спину. Він валиться на мене зверху, встромляє дуло пістолета мені в губи, в рот, в саме горло, аж мені вже несила терпіти смак старого мастила й сажі.
За мить до того, як я маю виблювати випите ввечері вино й віскі, він висмикує пістолет.
Кричить:
— Вставай!
Він хапає мене за руку, сіпає, допомагаючи звестися на ноги.
Тримаючи пістолет у перед моїм носом, знову тицяє мені в руку ліхтарик.
Я втуплююсь в його маску. Світло мого ліхтарика виблискує на зброї.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.