Читати книгу - "Руденька"

– Е ні! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нічого придумувати, тим паче командувати. Я від цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйозніше.

– Орієнтуєшся грубо, але швидко. – У слухавці пролунав його приємний сміх.

Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимі, насамкінець я спитала його:

– А коли я приїду, ти й далі атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цікавить?

– Все, що пов’язане з емоціями, інтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…

– Тоді я саме та, хто тобі треба. Щоправда, коли я почну все розповідати, мені здається, я можу заплакати…

– Ну… для мене звично бачити чужі сльози. Це частина моєї роботи… А чому ти вважаєш, що можеш заплакати?

– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моєму житті було багато всього – хорошого і поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступної миті… я взагалі себе не знаю… і щоденно вивчаю себе.

– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виїжджатимеш.

Я доїхала дуже швидко і подзвонила йому вже тоді, коли роз’їжджала центром незнайомого міста. Мене зустрів водій, який провів мене до місця його тимчасового житла, призначеного спеціально для «кору». Двері відчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робітницею, а не дружиною, тож я зітхнула з полегкістю. І я побачила його… Він подивився на мене усміхнено, торкнувся мого волосся і не вітаючись сказав:

– Справжня рудоволоса дівчинка. Я тебе дуже чекав. – А далі обережно обійняв мене і поцілував – так, ніби ми були з ним знайомі вже кілька років. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворів на кір. Потрібне було місце, де за мною могли б доглядати. Сьогодні я звідси переїду.

– Чудова квартира, особливо килим… – Я не змогла приховати усмішку.

– Так… килим є підтвердженням витонченого смаку українських власників квартири і свідком їх надзвичайно насиченого життя. – Він сміявся. – Ти голодна?

– Та ні, не надто… – Я чомусь почувалася трохи скуто.

– Я обіцяв тобі гуляти, еге ж? Я дуже давно не був на вулиці і… я взагалі рідко ходжу пішки. – Він ледве стримував сміх. – Але ми зараз підемо гуляти цим чудовим містом, якщо ти не проти.

– Ти справді гулятимеш зі мною пішки? А тобі лікарі вже дозволяють?

– Я весь час на зв’язку зі своїм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гості їде дівчинка зі зниженим імунітетом, яка страшенно полюбляє прогульки. Він сказав, що тобі вже ніщо не загрожує через мене, а свіже повітря піде на користь нам обом. – Він обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мій чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А мені тим часом знайдуть підхоже житло.

Автомобіль з його водієм повільно котив дорогою… Ми гуляли містом… На нього з цікавістю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригінальну зовнішність, а більшість просто його впізнавали, проводжали поглядом чи усміхаючись віталися. Він розповідав мені про історію міста, з яким був пов’язаний у цей період життя. Мені було цікаве кожне його слово. Він показував мені старовинні будинки, пам’ятники, історичні місця… Здається, він знав геть усе. У мене не виникало бажання говорити, зараз це було зайве. Таке взагалі траплялося нечасто: мені хотілося уважно слухати чоловіка і робити все можливе, аби він не уривав своєї розповіді. Аж ось він різко спинився і сказав:

– Знаєш… це дуже дивно.

– Що саме? – запитала я здивовано.

– Я добре почуваюся. І… погода… незвичайна. Останні два тижні щодня дощило. Зараз теж дощ іде, але він сліпий, бо сяє яскраве сонце. Ти ж любиш сонце, Юлю?

– Так. Дуже.

– І сонце тебе любить. Мені здається, що ти чарівна дівчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приїхати. Я надто рідко спілкуюся з людьми не по роботі. Сподіваюся, ти надовго?

Ми зайшли до італійського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволі смачно поїсти в «цьому місті». Він говорив з кимось по телефону англійською і допомагав мені зняти куртку. Потім вибачився й відійшов убік. Я сіла за перший-ліпший столик подалі від входу.

– Ти вподобала цей стілець через те, що тобі все складне здається простим, чи тому, що полюбляєш складнощі? – пролунав знайомий голос мого нового друга – він умостився на стільці праворуч від мене.

– Не знаю… я сіла на нього автоматично. – Мене більше не дивували його запитання.

– Це найбільш незручне місце за столом… Принаймні так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що відбувається навколо тебе. – Він уважно розглядав мене.

– Але ж ти теж сидиш спиною до всіх, – відповіла я.

– Я просто сів з правого боку від тебе, щоб ти почувалася комфортніше.

– Я можу пересісти…

– Навіщо? Головне, щоб тобі було зручно. Все інше сьогодні не важливе.

– Гаразд. – Мене не надто хвилювало моє місце за столом.