Читати книгу - "Вересові меди"

Після відступу царських вояків наполовину спалені Туричі перейшли до австрійців. Австріяків у селі зустріли похмурою настороженістю. Офіційно саме вони були ворогами для місцевого населення, бо ж Волинь належала до Російської імперії. Та мужицький розум підказував, що ні одні, ні другі місцевим не друзі, що як для росіян, так і для австрійців це поліське село, заховане серед лісів, у яких колись жили горді тури (звідси і Туричі), – всього лиш територія бою, а вціліє воно чи згорить дотла разом із усіма його жителями – обом арміям, як і обом чужим державам, байдуже.

Та саме з австрійцями у Туричі прийшли українські січові стрільці. Патріотично налаштована інтелігенція – студенти, ліцеїсти, викладачі, поети, художники, співаки – утворили в австрійській армії свою добре вишколену військову формацію, яка намагалася розбудити етнічну пам’ять на землях, поневолених Російською імперією.

Молоді вояки-добровольці сколихнули Туричі і дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхні запальні слова про Україну, про рідну мову і церкву нікого не залишали байдужим. У цій страшній війні, що втягнула у себе понад півтора мільярди людей, майже три чверті всього населення Земної кулі, по два боки фронту, в обох ворогуючих військово-політичних блоках не зі своєї волі опинилися і тисячі українців, які, за законами війни, змушені були вбивати одні одних. А січові стрільці закликали до єднання українців, до створення своєї держави. Вони співали українських пісень, відкривали у селах українські школи.

У Туричах приміщення школи ще ніколи не було. Його взялися будувати. Хлопці зорганізували толоку, і на неї прийшли всі – від малого до старого. Селяни привезли з лісу деревину, різали і стругали дошки, молоденькі січовики доставили звідкілясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столів, зошити, ручки, підручники, вивісили над ганком жовто-блакитний прапор і навіть самі взялися навчати сільську дітвору українською мовою.

Та як тільки російська гвардія прорвала австро-угорсько-німецьку оборону і болотисті береги Стоходу поховали у «братській могилі» драговини тисячі солдат і офіцерів з обох боків, разом з австрійською армією відступили і січові стрільці. Припинила роботу школа, притихло, зачаїлося, насторожено поглядаючи з вікон, село. Воно добре пам’ятало, що чинило військо російського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так і не знав, що сталося з їхніми родичами, яких тоді евакуювали – куди їх відправили, чи колись ще повернуться вони додому і чи й живі досі? А що як тепер все повториться? Що як царські офіцери знову почнуть відправляти селян невідь-куди або пускати з димом їхні обійстя?

Цього разу генерал Брусилов не збирався відступати. Добре спланований наступ, названий пізніше Брусилівським проривом, обіцяв йому перемогу. Його солдати, що розташувалися у селі, насамперед зірвали жовто-блакитний прапор на школі, замінили його на російський з двоголовим орлом. Селяни ховали від них не тільки пожитки, але й доньок. Зрештою, цей живий скарб під час усіх на світі воєн ставав здобиччю голодних, загрубілих від кривавих побоїщ вояків. І ця не була винятком.

Марійці Лисюковій ще й шістнадцять не виповнилося. Красуня з пишною русявою косою і синіми, як льон, очима, сиділа на горищі й носа не сміла висунути. Батьки тільки ввечері приставляли до ляди драбину і дозволяли дівчині спускатися. А вранці – знову до схованки.

Того вечора вона спустилася, як завше, зайшла до хати. Тільки взяла ложку в руки, щоб повечеряти, а тут і непроханий гість на поріг – рукастий здоровило з порожньою пляшкою під пахвою. Побачив дівчину, п’яно гикнув від здивування, радісно засміявся, осліплений її юною вродою, хотів обняти. Злякана Марійка – з хати, він – за нею. А батько ззаду – заступом по голові. Той і звалився на землю, як лантух з половою. Вночі прийшов до тями, протверезів, пішов до своїх, заявив про ворожий замах прибічника австріяк на його життя. Хату Лисюків оточили, взяли штурмом, обнишпорили кожен закуток, але нікого не знайшли – господарі з донькою зметикували, що залишатися вдома небезпечно, і поки солдат приходив до тями, втекли до родичів у сусіднє село.

На світанку солдати зігнали всіх туричівців до старої олійниці. Зазвичай вона починала працювати восени, тоді до неї і звозили насіння соняхів, льону, ріпаку, з якого били олію. Цієї ж пори приміщення стояло порожнє. Але цього ранку у ньому вже ніде було і яблуку впасти. Двері зачинили на засув знадвору. Пригрозилися, що підпалять олійницю увечері, щоб у темряві видніше було, як горить. Чи справді збиралися підпалити, чи тільки хотіли добряче полякати людей, – цього ніхто так і не дізнався. Але люди, голодні, змучені тиснявою і задухою, справді дуже настрашилися: у війни своє беззаконня, можуть і спалити, а не спалять, то відправлять невідь-куди, як це вже було.

Один хлопчина, політок[11], утік із села – він якраз вийшов на подвір’я до вітру і побачив, як до хати прийшли солдати. Чимдуж помчав у поле, а потім – до хутора Калапуш.

Димка тоді жила ще зі своєю матір’ю. В селі вже потроху забували про її пристрасний роман з драматичним фіналом. Казали, була вона дівкою вельми гоноровою, перебірливою і неприступною. Багатьом сільським хлопцям гарбуза піднесла й одкоша дала. А то поїхала до Ковеля на гостину і як поробив їй хто – залюбилася в молодого маляра. І він нібито аж спалахнув від її гарячого погляду, як солома від сірника. Солома, як відомо, хутко згоряє. Пах – і вже тільки купка легенького попелу. А Димка – гонорова однолюбка. Вона ж стільки часу чекала того свого великого кохання. Ну от і діждалася. Втратила через нього голову, кинула і хутір, і батьків, поїхала до міста, найнялася на роботу у багатих людей. Чи жили вони разом з тим її обранцем, чи тільки любилися таємно, ніхто не знав. Нібито був той маляр теж із заможної родини, яка не захотіла прийняти